День не задався

Прокинувшись уранці, вийшов на кухню, як завжди заварив у турці Арабіку, втягнув запах свіжозвареної кави й поморщився від задоволення. Побачив, що прокинулася дружина й зайшла до ванної кімнати. Додому на обід я не приїжджав, тому зібрав перекусити із собою в невеликий судок. Пристойну порцію пельменів і кілька бутербродів із ковбасою та сиром. Мікрохвильова піч у побутовій кімнаті на роботі була, тож розігріти не становило проблеми. Кава, звісно, розчинна, де там її заварювати.

— Доброго ранку, — Марина вийшла з ванної, обійняла мене ззаду.

— Ранок, — відповів я їй.

— Ти без настрою? — запитала дружина. — Що сталося?

Я подивився на неї:

— Та передчуття недобре. Щось має статися, хоча, може, я перебільшую. Може, просто на роботу не хочеться, вчора був важкий день.

— Іди вже, за впізнання у вас догана, — вона втомлено усміхнулася, — а я ще трохи полежу, погано почуваюся.

Я подивився в почервонілі очі й приторкнувся губами до лоба — підвищена температура була.

— Візьми градусник і поміряй температуру, потім виклич лікаря. Якщо буде зовсім погано, телефонуй мені, я відпрошуся з роботи.

— Та їдь уже, лікарю, ось вип'ю таблетку парацетамолу, відлежуся — і все минеться.

Узявши сумку з обідом, вийшов у передпокій, з вішалки зняв і одягнув шкіряну куртку, взув кросівки. Крикнув із передпокою дружині:

— Бувай, я пішов.

І вийшов за двері, зупинився на кілька митей на порозі. Незважаючи на ранній ранок, сонце вже світило, даючи тепло. Весна в розпалі, цього року вона почалася дуже рано. Середина квітня, а на вулиці плюс вісімнадцять: розпустилися бруньки, весь простір заповнений звуками птахів і запахом весняної свіжості. Глибоко вдихнувши запах весни, рішуче попрямував до гаража. Відчинивши стулки воріт, вигнав із гаража свій мотоцикл — стареньку, але доглянуту «Яву» двісті п'ятдесят. Одягнув мотоциклетний шолом і товсті шкіряні рукавички, покотив у бік заводу. Проскочив два світлофори, хвилин за десять опинився на стоянці перед прохідною величезного металургійного заводу. З тугою подивився на величезну будівлю, у якій доведеться провести наступні вісім годин. Пора остаточно прийняти, що заробітна плата залишилася на рівні п'ятирічної давнини, а ціни на все підвищилися разів у десять, про комунальні — окрема розмова. Учора перед закінченням роботи віддав начальникові цеху заяву на звільнення. Потрібно відпрацювати належні два тижні й поїхати до Києва до брата. Він запропонував роботу за фахом у приватній фірмі. Тут теж були свої підводні камені: зарплата чудова, зате плата за житло дуже немаленька. Хоча перший час поживу в брата, а потім винайму житло й заберу дружину. Думаю, їй як фармацевту буде простіше знайти роботу у великому місті.

Я пройшов у прохідну через турнікет, під уважним поглядом охорони, махнувши магнітним перепуском, попрямував до роздягальні. Вона зустріла мене зовсім не весняними запахами змінного одягу та шкарпеток. Хоча це й звично, трохи поморщився, підійшов до своєї шафки. Змінити одяг на спецівку — справа п'яти хвилин; колись, служачи в армії, переодягався ще швидше. Прямуючи до цеху, встиг привітати більшість знайомих робітників, із деякими перекинутися кількома словами. Зайшов на свою ділянку — як же тут усе набридло. Ще стояла тиша, але вже за кілька хвилин буде важко розмовляти крізь шум.

Потрібно трохи розповісти про себе. Мене звати Максим Корсун, тридцять один рік. Живу в маленькому місті на березі річки Хорол. Тут народився, навчався в школі, потім у технікумі. Здобув професію художник-гончар; після закінчення технікуму забрали до армії. Художників, мабуть, не вистачало. Уявіть моє здивування — малювати мені не довелося. Може, тому що мав досить спортивну фігуру й розряд із боксу. У дитинстві, коли йшов вулицями свого неспокійного містечка з пензликами та мольбертом, дуже не любив насмішок. Художник-боксер — весело звучить, тим паче для задирак із чужого району. Синці носив не я, принаймні останні років чотири до армії. В армії на розподільчому пункті викликали зі строю й направили одразу до частини. Там, склавши присягу, став гвардії рядовим ДШД — десантно-штурмової дивізії, причому не в господарській роті й, на жаль, не в спецроті, а в роті охорони. Рота забезпечувала охорону складів тривалого зберігання, а також речових і оружейних. У нас говорили «через день на ремінь»; у вільний час займалися підготовкою разом зі спецротою. Часто доводилося стояти на чергуванні на контрольно-пропускному пункті. Хоча попри всі труднощі служба не була тягарем.

Повернувшись з армії, художник виявився нікому не потрібен; закінчив курси коваля художнього кування. Влаштувався на завод рідного міста — виявилося, що й тут художники не потрібні, навіть ковалі. Ковалі художнього кування, а моя робота полягала в монотонному штампуванні однакових виробів. Щодня, приходячи на свою ділянку, розпалював піч, налаштовуючи подачу газу й повітря, набираючи потрібну температуру в кузенній печі. Закладав певну кількість однакових заготовок, дочекавшись готовності, кузенним молотом відбивав у спеціальних штампах однакові вироби. Монотонність убивала гірше за мізерну зарплату. Але все-таки я знайшов вихід, аби хоч якось урізноманітнити свою нудну повинність.

Одного прекрасного дня зустрів однокласника. Володя Матюшенко близьким другом мені не був, але був хорошим товаришем у школі. Після неї наші дороги розійшлися, як, зрештою, і з більшістю інших однокласників. Розговорилися, хто чим зараз займається; він був затятим мисливцем.

— Знаєш, а добре, що ти мені зустрівся. У нас останнім часом деякі товариші дуже люблять похвалитися новим спорядженням чи рушницею. Так ось зроби мені ніж мисливський, та такий, щоб ні в кого не було. А ще краще — я намалюю, а ти виготовиш. Ось сюрприз їм буде, такого тесака в жодному магазині не знайдеш. Як, згоден? Я заплачу.

Я не знав, що йому відповісти; гроші були потрібні до зарізу. На сім'ю катастрофічно не вистачало, добре, що поки не було дітей. Задумався ґрунтовно, розуміючи вже, що погоджуся на пропозицію Володі. Це краще, ніж сидіти на роботі й думати, де заробити на життя. Або як інші видивлятися, що погано лежить, і намагатися поцупити, отримавши на металоприйманні копійки за дорогий матеріал. Проти таких крадіїв встановили камери й підсилили охорону, забезпечивши їх металошукачем.