Пролог. Вершина

Я не пам'ятаю, коли востаннє почувалася такою легкою. Дивне слово для людини, яка щойно піднялася на Говерлу. Ноги боліли, плечі боліли, спина нагадувала про себе на кожному кроці. Сонце пекло в обличчя, вітер розтріпував волосся, а в рюкзаку, як завжди, було забагато всього - для себе, для сина, як завжди за всіх. Але на душі було легко. Я була легкою.

Поруч був мій син. Він щось розповідав, сміявся, зупинявся подивитися на каміння, на людей, на хмари, а потім знову біг уперед. Я дивилася на нього і думала, що ще кілька років тому не повірила б, якби хтось сказав мені, що ми з ним підемо сюди удвох. На найвищу вершину України. Удвох. Без дозволу. Без пояснень. Без страху, що ввечері хтось скаже, що я знову все зробила неправильно.

Я тоді ще не знала, що саме ця вершина змінить моє життя. Я просто йшла.

На черговому привалі повз нас повільно підіймалися двоє стареньких. Дідусь і бабуся. Вони трималися за руки. Не тому, що боялися впасти. Просто трималися.

Я подивилася на них і чомусь довго не могла відвести очей. Вони не виглядали як пара з реклами щасливої старості. Вони втомлювалися. Зупинялися. Він чекав на неї. Вона щось йому говорила. Він нахилявся, щоб почути. Потім вони знову йшли. Разом.

І раптом ніби щось клацнуло в голові. Я чітко зрозуміла: мій чоловік, мабуть, ніколи не триматиме мене за руку в горах.

Це була дивна думка. Наче зовсім не про гори.

Я почала згадувати. Він ніколи не йшов поруч, коли мені було важко. Не тому, що не міг. Просто йому завжди було важливіше йти своїм темпом. Я могла відстати. Могла втомитися. Могла боятися. Могла потребувати допомоги. Але це завжди було моєю проблемою.

Він казав, що вчить мене бути самостійною і ні на кого не розраховувати в цьому житті.

Тоді я ще не розуміла, наскільки дивно звучить ця фраза, коли її говорить людина, поруч із якою ти прожила тринадцять років.

Я подивилася на сина.

- Мамо, ти йдеш?

- Йду.

І тоді я вперше поставила собі запитання, від якого вже не змогла втекти: а куди саме я йду всі ці роки?

Телефон у кишені завібрував. Я вже знала, хто телефонує. Не треба було дивитися на екран. Чотири дні нашої подорожі він телефонував і пояснював мені, яка я мати. Яка я дружина. Яка я жінка. Він завжди це мені розказував, коли я щось робила не так, як він вважав за потрібне.

Я лишила трирічну доньку з моєю мамою. На кілька днів. Моя мама жила в нашому будинку, доглядала за дитиною і ще встигала робити те, що зазвичай робила для нього я. А я була з сином у горах.

На той час у нього були проблеми у школі. Він закрився від спілкування, і я обрала цю подорож вдвох, щоб хоч трохи наблизитися до нього, почути його, зрозуміти, що з ним відбувається.

Для мене це була не втеча від сім'ї.

Це була спроба бути мамою.

Для нього ж цього було достатньо, щоб назвати мене шльондрою, яка не ночує вдома, поганою матір'ю, жінкою, яка думає тільки про себе.

Я не відповіла. Телефон перестав дзвонити. Через хвилину задзвонив знову. Я вимкнула звук.

Ми з сином ішли далі.

І раптом я зрозуміла дуже просту річ.

Я більше не хочу так жити.

Не «колись». Не «після того, як діти виростуть». Не «коли він зміниться». Не «коли стане легше». Не «якщо буде куди піти».

Я просто більше не хочу. І не зможу.

І майже одразу після цієї думки з'явилася інша. Страшніша.

Я більше його не люблю.

Я зупинилася.

Син обернувся.

- Мамо?

- Все добре.

Але все вже не було добре.

Того дня на вершині я ще не знала, що чекає попереду. Я не знала, скільки разів злякаюся. Скільки разів засумніваюся. Скільки разів повернуся подумки назад.

Я знала тільки одне: я хочу ще пожити.