Жителі Личаківського

Мертві завжди залишаються мертвими

У Львів я приїхав пізно … в тридцять вісім років, щоб подивитися на місто та придивитися другу половинку. Та, як показує практика, сутулі блондини у окулярах із товстими лінзами не користуються особливою популярністю серед панянок. Правда щось страшне із великими відкладами жиру на животі можна знайти і у Черкасах та краще жити одному, ніж годувати свиню чи утримувати ручне чудовисько із диявольською посмішкою і пухнастими вусиками.

У Львові чи Лембергу, як кажуть німці, мені також не щастило. У жовтому тролейбусі поступився місцем жінці, вона посміхнулася і почала дивитися у вікно, начебто, мене не існувало.

– Привіт! У вас так гарно в місті… Раніше ніколи тут не бував і тепер страшено шкодую… як вас звати?

Пролунало ще кілька запитань, оповідки про погоду, а потім вона встала і вийшла. Я хотів було побігти за нею та її гарячкова хода здалася мені дивною і некрасивою, і чимось схожою на пересування гуски, котрій пошкодили лапку.

Інші спроби поспілкуватися із панянками завершилися також невдало. Хоча, із Мариною я встиг посидіти за одним столиком у Італійському дворику. Як виявилося, не довго –  поки дзюрив її хлопець. Мені поталанило, що він прищавий і не агресивний.

Другим моїм пунктиком було знайомство із містом. Описувати його красу не стану, кому цікаво може поїхати чи переглянути десяток із сотень чи тисяч відео на ютюбчику. У крайньому разі, почитати сопливий роман про кохання у Львові з описами Площі Ринок та соборів, у яких молодята не тільки молилися вечорами. Ох, і не тільки…

Загалом, місто круте, аби лише не срані туристи, що постійно штурхають та ніяковіють, засуваючи руки у штани Мазоху[1]. Намотавши десяток кілометрів старим містом, надибав чудове місце на площі Коліївщини – паб «п’яна качка». Мене привабила не назва, а відсутність гостей і акція –  кожне друге пиво безкоштовно по понеділкам. А сьогодні саме цей день і мій годинник показував десяту годину вечора – це означало два, а з божою силою, і три халявні бокали пива сховані у собі. Хоча їх фірмове пивко нічим не відрізнялося від «Уманського» у Черкасах.

         У приміщенні пити не хотілось, тому знайшов зручну кам’яну лаву біля велопарковки. Через якийсь час до мене підсів інший чоловік із бокалом, на якому була намальована зелена качка.

         – Чудовий заклад, – промовив незнайомець.

         – Особливо по понеділках.

         – Всі туристи гасяться у центрі, знач ви місцевий. Ніколи раніше вас не бачив.

         Чоловік виглядав кремезним у старій затертій джинсовій сорочці із кольоровими заплатами. Лице свіжовибрите із глибоким шрамом під нижньою губою, що нагадував розлоге коріння дерева. Такі рубці залишаються після кривавих перепалок і не зрозуміло чи чоловіку пощастило у бою чи ні. Згодом, я роздивився дрібні рубці та тріщини на руках, особливо, лівій, у якій він тримав пивко. 

         – Мене також бісять туристи, хоча я один із них.

         Чоловік із цікавістю подивися на мене, а потім залпом випив майже цілий бокал пінного.

         – От запроданець… І як вам місто? Все встигли оглянути?

         – З усього що планував не встиг на Личаківський цвинтар. А храми мене не цікавлять.

         – Думати можна всяке, а хреста цілувати потрібно…, – промовив чоловік та вирушив обмінювати пустий бокал на повний.

         Релігійні бесіди мене мало цікавили, тому заперечувати не став. Взагалі полюбляв користуватися тактикою –  якщо із чимось не згідний то просто махаю  головою і в такт бурмочу : ага, агу, безумовно…

         – А ви б куди порадили сходити? – Запитав коли повернувся чоловік.

         – Ми вже п’ємо у цьому місці.

         – А на личаківку варто їхати зранку? Я читав багато містичних оповідок про кладовище.

         Чоловік уважно поглянув на годинник, а потім на мене.

         – За сотню-другу можу прогулятися із вами. Тільки зранку там немає чого робити і у мене, як і у тебе, болітиме голова від дешевого пійла. А розповідати – то гаспида справа.

         Відчуття страху та цікавості полонили душу. В інеті читав про нічні екскурсії кладовищем, вони починалися о десятій і закінчувалися опівночі.

         – Ви ж не боїтеся школоти? Вони гасають там, як коні…