Роздiл 16.

Роздiл 16

Подруга з’явилася в її житті так само несподівано, як колись з’явився цей світ.
Олена помітила її ще здалеку — руду, рухливу, з живими очима й усмішкою, яка здавалася трохи зухвалою для місця і часу. Та не намагалася бути чемною чи стриманою — вона просто була собою, і це одразу вирізняло її з-поміж інших жінок.
— Ти — Олена, — сказала вона без запитань, наче ім’я вже давно жило в неї на язиці. — Мене звати Марта.
І простягнула руку так упевнено, ніби вони зустрілися не вперше, а після довгої розлуки.
Олена машинально відповіла на потиск і лише потім усвідомила, що їй… легко. Без напруги. Без потреби тримати спину рівно і слова зважувати.
— Я чула про тебе, — продовжила Марта, киваючи в бік будинку. — Про дітей. Про те, як ти тут усе перевернула з ніг на голову. Мені стало цікаво.
У цих словах не було заздрості. Лише щирий інтерес.
Вони сіли за стіл у дворі. Сонце вже піднімалося вище, повітря пахло деревом і свіжою випічкою. Діти крутилися неподалік, і Олена краєм ока помітила, як Ямир спостерігає за ними — не втручаючись, але й не випускаючи з поля зору.
Марта теж це помітила.
— Він дивиться так, ніби ви вже сім’я, — сказала вона прямо, без тіні іронії.
Олена здригнулася, але не заперечила.
— Це складно, — відповіла вона після паузи.
— А щось інше тут узагалі буває? — усміхнулася Марта.
І в цій усмішці було розуміння. Жіноче, глибоке, без осуду.
Пізніше, коли Марта пішла в будинок — подивитися, чи не потрібна допомога з дітьми, — у двір зайшов жандарм. Він зупинився, побачив Олену, потім — Марту, яка якраз сміялася, щось показуючи малечі.
І щось у ньому змінилося.
Це був не ревнощі. Не образа.
Це було впізнавання.
Олена бачила це краєм ока. Як його погляд затримався довше, ніж слід. Як він ніби на мить випав із розмови, яку почав було.
— Ти привела з собою бурю, — сказав він з напівусмішкою, коли Марта вийшла назад у двір.
— Вона сама така, — відповіла Олена спокійно. — І це добре.
Він кивнув. Але Олена вже знала: у ньому щось зрушилося.
Ввечері, коли всі розійшлися, вона залишилася з Ямиром наодинці. Між ними знову не було слів — і цього разу це не тиснуло.
— Вона тобі сподобалась, — сказав він не як запитання.
— Так, — чесно відповіла Олена. — І я рада, що вона з’явилася.
Ямир уважно подивився на неї.
— Ти завжди думаєш наперед, — мовив він. — Навіть тоді, коли справа стосується почуттів.
— Бо я боюся їх зруйнувати, — тихо сказала вона.
Він підійшов ближче. Не торкаючись. Але досить близько, щоб вона відчула його присутність — теплу, надійну.
— А я боюся їх втратити, — відповів він.
І вперше вона не відвела погляду.
Світ навколо них рухався далі: місто жило, люди приходили й ішли, долі перепліталися. Але для Олени ставало дедалі очевидніше — цей шлях уже не про вибір між двома чоловіками.
Це був вибір між страхом і довірою.
І вона повільно, крок за кроком, ішла туди, де було страшніше — але справжніше.
 

Олена сама не помітила, як за розмовою з Мартою в неї вперше за довгий час розслабилися плечі. Це було майже непристойно — відчути легкість у світі, де кожен день вимагав зосередженості й обережності. Але Марта вміла робити диво простим: вона не питала дозволу на щирість і не просила вибачення за сміх.
Вона сиділа навпроти, підібгавши ногу на лаві, і, здавалось, бачила Олену наскрізь — без злості, без цікавості з чужого горя, просто… як бачать близьких. Так, наче між ними не було років і мовчання, так, наче Олена не зникала, не провалювалась у безодню, не тягла на собі життя й двох дітей, як воза по камінню.
— Знаєш, — сказала Марта, обводячи поглядом двір, дітей, чистий поріг, підв’язану лозою виноградну гілку, що вже хапалася за кілок. — Я оце дивлюся і думаю: або ти стала святою, або ти стала… страшенно впертою.
Олена пирхнула — тихо, майже нечутно.
— А якщо і те, і інше? — відповіла вона, і сама здивувалася власному тону. У ньому було щось живе, неслужбове, не «треба», а «можна».
Марта усміхнулася ширше, і її веснянки на носі ніби стали яскравішими.
— Ти завжди була вперта. Тільки раніше ти це ховала за “я просто так думаю”. — Вона підперла щоку долонею. — А тепер не ховаєш. І це тобі пасує, Олено.
Це слово — пасує — дивно вдарило в серце. Бо в ній давно вже нічого не «пасувало». Вона просто виживала. Вона стала функцією: нагодувати, укласти, домовитися, знайти, витримати. А тут хтось говорить так, ніби вона все ще… жінка. Не тільки мати. Не тільки вдова. Не тільки чужинка.
Марта, здається, відчула, що зачепила щось тонке, бо трохи сповільнила голос.
— Я, знаєш… не серджуся, — сказала вона вже м’якше. — Але я скучила. Дуже.
Олена опустила очі на свої руки. На пальцях ще були дрібні подряпини — від мотузок, від дерева, від сотні речей, які вона робила щодня. Руки тут жили окремим життям: вони пам’ятали працю краще за голову.
— Я… — вона ковтнула повітря. — Я не знала, як…
— Заходити. — Марта сказала просто. — Як раніше. Як тоді, коли ми були ще дурні й думали, що світ має нам щось пояснювати.
Марта засміялася, але в сміху було легке гірке зерно.
— Пам’ятаєш? Ми ж були… нерозлийвода. — Вона підняла брову. — Ти — тиха розумниця, що все аналізує. Я — та, що завжди вплутується в пригоди і потім плаче в тебе на кухні. І ти завжди варила чай, робила вигляд, що нічого особливого, а я виходила від тебе з відчуттям, ніби мені хребет вправили.
Олена не втрималася — усміхнулася. Тепло, по-справжньому. Вона пам’ятала. Пам’ятала запах чужої квартири, сміх, студентські зошити, вечори, коли майбутнє здавалося довгим і гарантованим.
— Ти тоді закрутилася, — Марта кивнула на дім і дітей. — Ти зникла. І я собі сто разів казала: “Ну от, Марто, не лізь. У неї сім’я. У неї чоловік. У неї діти. У неї все добре”. А потім чутки пішли. І я не знала, як до тебе підійти, щоб не виглядати… як та, що прийшла подивитися на чужу трагедію.
Слова трагедія Олена ковтнула як гірку таблетку. Не заперечила. Бо було б смішно.
— Я теж не знала, як жити, — сказала вона тихо. — А вже тим більше — як ходити в гості.
Марта мовчки кивнула. І на цій мовчанці між ними щось стало на місце: не минуле — ні, минуле вже не повернути. Але повернулась нитка, яка робить людину менш самотньою.
Діти підбігли до Олени, щось показуючи — хлопчик тримав дерев’яну фігурку, яку хтось вирізав ножем, а дівчинка тягнула до себе мотузочку з вузликами, ніби це була коштовність. Марта присіла навпочіпки, і в одну мить — легко, без зусиль — стала для них своєю. Знайшла слова, погладила по голові, розсмішила. Дівчинка одразу присунулася ближче, а хлопчик насторожено дивився, але вже без того кам’яного страху, який Олена бачила ще місяць тому.
— Оце так, — прошепотіла Марта, коли діти побігли далі. — Я думала, вони мене з’їдять поглядом.
— Вони просто перевіряють, хто ти, — сказала Олена. — Вони тепер усе перевіряють.
Марта кивнула. Її усмішка стала менш легкою.
— Я теж перевіряю, — зізналася вона. — Тебе. І його.
Олена зрозуміла, про кого йдеться, ще до того, як Марта кивнула у бік воріт.
Ямир стояв там, ніби випадково, ніби просто вийшов у справі. Але Олена вже навчилася читати «випадково» у чоловіків. Воно завжди мало причину.
— Він… — Марта підбирала слово. — Він хороший. Це видно.
Олена ковтнула. Відчуття в грудях знову стало тонким, уважним.
— Він небезпечний, — сказала вона чесно.
Марта здивовано глянула.
— Небезпечний?
— Не для мене. Для самого себе. — Олена говорила повільно, добираючи фрази так, ніби по льоду ступала. — Він довго тримався. Занадто довго. А коли такі люди перестають триматися — вони або ламаються, або… починають жити. І це завжди страшно.
Марта подивилася на неї уважно, вже без жартів.
— Ти його боїшся? — тихо.
Олена видихнула.
— Я боюся… що мені це потрібно.
Марта не засміялася. Не підколола. Просто накрила її руку своєю — швидко, на секунду, але від того дотику Олені стало легше.
І саме в цю хвилину у двір зайшов Данило.
Він прийшов не як службовець і не як гість — як людина, яка має справу й звикла її робити, не зважаючи на чужі почуття. Високий, охайний, з тією внутрішньою зібраністю, яка видає жандарма навіть у простому плащі. Його погляд ковзнув по двору, зупинився на Олені — звично, уважно. Потім — на Марти.
І отут він спіткнувся поглядом. Не тілом — очима. На мить.
Олена помітила це, хоч Данило й намагався зробити вигляд, ніби нічого.
Марта теж помітила.
Бо Марта була саме така людина, яка вміє помічати реакції. Не професійно — інстинктивно, жіноче. І її губи ледь здригнулися від лукавої усмішки, яку вона швидко сховала.
— Добридень, — сказав Данило рівно. — Я до вас у справі.
— Заходьте, — відповіла Олена так само рівно.
Ямир вийшов із тіні воріт і підійшов ближче — спокійно, без демонстрації. Але його присутність раптом стала помітною, як стіна. Він зупинився біля Олени так природно, ніби завжди стояв саме там.
Данило глянув на Ямира. Погляд короткий, майже службовий. Але в глибині — щось зблиснуло. Не ревнощі. Не образа. Швидше — ясність. Наче він раптом побачив картину, яку не хотів бачити, але змушений прийняти.
Олена відчула, як повітря між ними стало густішим. Не ворожим — ні. Просто напруженим, як струна.
— Марта, — сказала вона спокійно, повертаючись до подруги. — Підеш зі мною на кухню? Діти просили меду до чаю. А я не знаю, де тут у мене все.
Марта зрозуміла. Встала легко.
— Звісно. Ходімо.
На кухні Марта тихо, майже пошепки, сказала:
— Він на мене так подивився, ніби впізнав.
Олена підняла брову.
— А ти?
Марта трохи повагалася, а потім знизала плечима, ніби зізнавалася у дрібній, але важливій правді.
— Колись… давно… ми вже перетиналися. — І усміхнулася тим самим своїм зухвалим куточком губ. — Я тоді була дурніша. А він — менш правильний.
Олена видихнула. Їй не було ні боляче, ні ревниво. Навпаки — це принесло дивне полегшення, ніби хтось нарешті поставив ще одну деталь на своє місце.
— Тільки зараз не поспішай, — попросила вона. — Мені треба… спочатку розібратися з собою.
Марта кивнула.
— Я не лізу. Я просто поруч. Як раніше, пам’ятаєш?
Олена кивнула у відповідь.
Коли вони повернулися до двору, Данило вже говорив із Ямиром короткими фразами — ввічливо, стримано. Але Олена бачила: Данило тримається рівно лише зусиллям. А Ямир — спокійний, як камінь.
І саме в цю мить Олена зрозуміла: її життя починає виходити з режиму виживання й входить у режим вибору.
Не лише юридичного.
Не лише матеріального.
Жіночого.
І цього разу вона не збиралася тікати від власного серця.