Роздiл 14.

Розділ 14

Місто вже не здавалося ворожим. Воно залишалося складним, галасливим, часом жорстким, але тепер Олена навчилася читати його так само уважно, як колись читала людей. Вона помічала, де слід мовчати, а де — дивитися просто в очі. Де варто поступитися, а де — стояти до кінця, навіть якщо руки тремтять.
Руки, до речі, тремтіли дедалі рідше.
Минуло ще кілька днів — напружених, насичених дрібними подіями, що складалися в одну велику зміну. У канцелярії їй нарешті передали копії рахунків. Сухі цифри підтвердили те, що вона відчувала інтуїтивно: гроші були. Вони не зникли. Їх просто «призупинили» — з дивною ретельністю і ще дивнішою мовчанкою.
— Це не помилка, — сказав жандарм, переглядаючи папери. — Це чиясь воля.
Він був другом того самого чоловіка, який з’явився в її житті несподівано і надто вчасно. Кремезний, з важким поглядом і спокійними рухами людини, яка бачила достатньо, щоб не дивуватися підлості. Він не дивився на Олену як на жінку — принаймні зараз. Він дивився на неї як на справу. І це, дивно, заспокоювало.
— Справу відкриють, — додав він. — Але вам доведеться бути терплячою. І дуже уважною.
Терпіння… Олена гірко усміхнулася. Вона навчилася йому задовго до цього міста, ще в іншому житті. Там, де чекала дзвінків, які не приходили, і відповідей, які так і не прозвучали. Тут терпіння було іншим — дієвим. Воно давало час думати, рахувати, будувати.
Вона винайняла невеликий, але світлий будинок неподалік ринку. Не розкішний — зате теплий, із піччю, яка гріла рівно і без примх. Діти швидко освоїлися. Хлопчик перестав здригатися від кожного різкого звуку, а дівчинка знову почала сміятися — тонко, дзвінко, ніби перевіряючи світ на безпечність.
Олена ловила себе на тому, що дивиться на них довше, ніж раніше. Ніби боялася пропустити момент, коли вони знову стануть чужими. Але вони не віддалялися. Навпаки — трималися за неї так природно, що серце стискалося від тихого, глибокого щастя.
Яромир заходив часто. Інколи — з новинами, інколи — просто перевірити, чи все гаразд. Він не нав’язувався, не вимагав. Його присутність була схожа на надійний дах: ти не думаєш про нього щодня, але знаєш — він є.
Другий… він з’являвся рідше, зате кожна зустріч із ним залишала після себе слід. Він говорив мало, але влучно. Умів ставити запитання так, що Олена ловила себе на бажанні відповісти чесніше, ніж планувала. З ним вона відчувала напругу — не загрозливу, а живу, таку, що змушує тримати спину рівно і не ховати думки.
Одного вечора вони знову зустрілися — цього разу в ратуші, біля широкого вікна, за яким місто повільно тьмяніло.
— Ви не боїтеся? — спитав він раптом.
— Чого саме? — не одразу відповіла Олена.
— Того, що, коли ви виграєте цю справу, вас почнуть боятися.
Вона задумалася.
— Ні, — сказала зрештою. — Я боюся іншого. Що, якщо я програю — мене знову перестануть бачити.
Він уважно подивився на неї, і в його погляді було щось нове — не оцінка, не інтерес, а повага.
— Ви вже не та жінка, яку можна не помітити, — тихо мовив він.
Ці слова не були обіцянкою. Вони були фактом.
Тієї ночі Олена довго не могла заснути. Вона думала про помістя, яке колись поверне. Про той дім біля води, що став початком усього. Про людей, яким ще допоможе. Але думки знову і знову поверталися до двох чоловіків — таких різних і таких важливих у цей переломний момент.
Вона ще не знала, кого обере.
Знала лише одне: цього разу вона обиратиме не зі страху і не з потреби. А з бажання жити — повно, чесно, по-справжньому.
І світ, здається, вперше був готовий прийняти її вибір.

Ранок почався з дощу — дрібного, упертого, такого, що не заважає йти, але повільно просочується під одяг і в думки. Олена стояла біля вікна й дивилася, як вода збігає по склу, стираючи обриси міста. Дощ завжди діяв на неї заспокійливо. Він ніби дозволяв бути слабкою рівно стільки, скільки потрібно, а потім — знову збиратися.
Діти ще спали. Вона навмисне не будила їх рано — ці кілька тижнів у місті далися їм непросто. Надто багато нового, надто багато руху. Але вони трималися. Особливо хлопчик — став серйознішим, уважнішим, ніби інстинктивно розумів: тепер він не просто дитина, він — частина маленької родини, яка виживає.
Олена повільно вдяглася, заплела волосся — просту, охайну косу. Віддзеркалення у дзеркалі більше не викликало подиву. Вона звикла до цієї себе: трохи худішої, стриманішої, з іншим поглядом. Поглядом людини, яка більше не чекає, що хтось прийде і врятує.
Сьогодні на неї чекала зустріч у канцелярії — знову папери, знову пояснення, знову обережні формулювання. Яромир запропонував супроводжувати її, але вона відмовилася. Не різко — спокійно.
— Я маю навчитися робити це сама, — сказала вона. — Хоча б іноді.
Він кивнув. Без образи. Без тиску. Саме це в ньому і підкуповувало.
Натомість у канцелярії вона несподівано зустріла іншого. Він стояв біля столу писаря, сперся плечем об дерев’яну колону і, здавалось, чекав саме її. Не посміхався, але в очах світилася знайома іронія.
— Ви виглядаєте так, ніби зібралися на війну, — зауважив він.
— Я на неї і йду, — сухо відповіла Олена. — Просто тут замість мечів — печатки.
— Небезпечніша зброя, — визнав він. — Можна я буду поруч? Хоча б як свідок.
Вона вагалася лише мить.
— Добре. Але без втручань.
— Обіцяю.
Їхня спільна присутність діяла дивно. Чиновники ставали стриманішими, слова — обережнішими. І хоч жодних рішень того дня не ухвалили, з’явилося відчуття зрушення. Наче важка плита трохи піднялася — ще не звільнила шлях, але дала повітря.
Повертаючись додому, вони йшли повільно. Дощ майже скінчився, і місто пахло мокрим камінням, димом і свіжим хлібом.
— Ви дуже змінилися, — раптом сказав він. — Від першої зустрічі.
— У кращий чи гірший бік? — спитала вона, не дивлячись на нього.
— У справжній.
Вона зупинилася. Цього разу подивилася прямо. У ньому не було легковажності, не було бажання сподобатися. Лише уважність — глибока, доросла.
— А ви? — тихо спитала вона. — Ви теж змінилися?
Він усміхнувся — вперше по-справжньому.
— Можливо. Я давно не зустрічав жінок, поруч із якими хочеться не рятувати і не володіти. А просто бути.
Ці слова залишилися з нею надовго.
Увечері, вкладаючи дітей спати, Олена ловила себе на думці, що вперше за довгий час думає не лише про виживання. Не лише про справи і рахунки. А про вибір — складний, небезпечний, але такий живий.
Один був поруч із нею від самого початку цієї боротьби — надійний, перевірений, мов земля під ногами. Інший — з’явився пізніше, але вмів ставити запитання, на які вона давно боялася відповідати навіть собі.
Вона ще не знала, кого обере.
Але вперше за багато років була впевнена: ким би не був цей чоловік — він стане не її порятунком.
А її рівнею.