Роздл 10.

Розділ 10

Місто поволі розгорталося перед Оленою, мов складний, не надто охайний, але живий механізм. Вона йшла вулицею й ловила себе на тому, що дивиться не просто очима — всім тілом. Камінь під ногами був холодний і слизький, навіть удень; стіни будинків стояли так близько, ніби намагалися підслухати кожну думку; з вузьких вікон тягнуло запахами — вареним м’ясом, прокислим пивом, димом, потом, часом — ладаном. Тут не було простору, як біля води, зате було відчуття густоти життя: усе переплетене, усе поруч, усе одне про одного знає більше, ніж хотілося б.
Олена помічала дрібниці. Жінок — як вони несуть кошики, притискаючи їх до живота, наче захищаючи не товар, а себе. Чоловіків — як вони розмовляють, не дивлячись у вічі, зате уважно слідкуючи за руками співрозмовника. Дітей — мовчазних, із надто серйозними поглядами, які швидко вчилися не бігти просто так. Тут ніхто не поспішав без причини, але й не зупинявся без потреби.
Порівняно з рибальським поселенням місто здавалося жорсткішим. Там усе було простіше: якщо ти корисний — ти свій. Тут корисність вимірювалася інакше: грошима, зв’язками, печатками, іменами, які варто знати.
Вона це відчувала — і не лякалася. Радше насторожувалася, як людина, що заходить у незнайомий ліс і відразу рахує, де сховатися, якщо щось піде не так.
Яромир ішов поруч. Тепер, при світлі дня, вона розглядала його уважніше — не з жіночої цікавості, а з тієї зосередженості, з якою оцінюють союзника. Він був одягнений просто, без показної розкоші, але кожна річ на ньому сиділа так, ніби мала своє місце й свою історію. Плащ потертий, але добре вичищений; ремінь — міцний, не декоративний; взуття — зношене, та доглянуте. Так виглядають чоловіки, які звикли покладатися не на зовнішній ефект, а на власну витривалість.
Обличчя його не було красивим у звичному сенсі. Радше — виразним. Ніс із легким зламом, щелепа різка, губи стиснуті, але не жорстко. А очі… очі були такими, які не брешуть. Вони могли мовчати, могли приховувати, але не удавали. В цих очах Олена бачила втому, досвід і щось іще — дивну, майже небезпечну чесність.
— Ви не звикли до міст, — сказав він раптом, ніби вгадав її думки.
— Я звикла до людей, — відповіла вона після паузи. — А міста… міста завжди різні. Але люди в них схожі.
Він усміхнувся ледь помітно.
— Гарна відповідь.
Вони зайшли до невеликої корчми — не тієї гучної таверни, а тихішої, де столи стояли далі один від одного, а господар більше слухав, ніж говорив. Тут пахло гарячим хлібом і трав’яним настоєм. Олена одразу відчула, як напруга в плечах трохи слабшає.
Вони сіли. Яромир замовив їжу просто, без надмірностей, але з увагою до дітей. Це теж було помітно — і важливо.
— Ви добре тримаєтеся, — сказав він, коли господар пішов. — Не всі на вашому місці змогли б.
— Я не вибирала триматися, — відповіла вона чесно. — Просто іншого варіанту не було.
Він подивився на неї довго, без поспіху, ніби зважував щось.
— Саме це й відрізняє сильних від зламаних, — тихо мовив він. — Не героїзм. А вміння рухатися далі, коли не хочеш.
Олена відчула, як ці слова відгукнулися всередині. Не боляче — точно.
— Ви давно знали мого чоловіка? — спитала вона.
— Досить, — кивнув Яромир. — Ми не були близькими друзями. Але він був людиною слова. І це рідкість.
Вона кивнула. Їй не хотілося розпитувати більше — не тут і не зараз. Але одне питання все ж вирвалося:
— Чому ви справді допомагаєте?
Він не образився. Навпаки — ніби чекав цього.
— Бо я бачив, як система їсть тих, хто мовчить, — відповів він спокійно. — І бо я винен вашому чоловікові. Він прикрив мене одного разу. Якби не він — я б не сидів тут.
Цього було достатньо. Без пафосу, без клятв.
Коли вони вийшли на вулицю, сонце вже схилялося до заходу. Світло лягало на камінь м’яко, ніби намагаючись згладити його гостроту. Олена йшла й думала про дивне: про те, що ще кілька місяців тому вона вважала своє життя порожнім, але передбачуваним. А тепер кожен день був важким — і водночас наповненим.
Вона знала: попереду буде складно. Будуть папери, відмови, чужі усмішки, за якими ховатиметься холодний розрахунок. Але тепер у неї був напрямок. І були люди поруч.
А ще — була вона сама. Інша, ніж раніше. Сильніша. Уважніша. І готова не просто виживати, а відстоювати своє.
І місто це відчує.

Повертаючись до дому, який вони зняли, Олена навмисне обрала довший шлях. Не з цікавості — з потреби. Їй потрібно було відчути місто не як тло для подій, а як живу істоту, з якою доведеться співіснувати. Вона дивилася на крамниці з вузькими вітринами, де за мутним склом лежали тканини, ножі, глиняний посуд, дрібні прикраси; на майстерні, звідки доносився металевий стукіт і різкий запах гарячого заліза; на людей, які вміли одним поглядом визначити, свій перед ними чи чужий.
Їй кидалося в очі, як по-різному тут тримаються жінки. Одні — зігнуті, наче постійно чекають окрику; інші — прямі, стримані, з поглядом тих, хто вже навчився захищати себе мовчанням. Олена впіймала себе на думці, що колись у своєму житті вона теж проходила цей етап — навчання тиші, яка не означає слабкість.
Діти втомилися. Асґейр почав спотикатися, але вперто не скаржився. Інгрід кілька разів позіхнула, притискаючись до матері, і Олена взяла її на руки, не звертаючи уваги на втому в плечах. Її тіло за цю зиму навчилося витримувати більше, ніж вона від нього колись вимагала.
— Завтра, — сказала вона Яромиру, коли вони зупинилися біля будинку, — я піду до того жандарма, про якого ви казали.
— Я проведу, — кивнув він. — І… — він запнувся на мить. — Я не буду поруч, якщо ви не захочете. Іноді жінку слухають уважніше, коли вона говорить сама.
Олена уважно подивилася на нього.
— Ви добре розумієте правила цієї гри, — сказала вона.
— Я довго в ній жив, — відповів він. — І знаю, де краще відійти на крок.
Ці слова їй сподобалися більше, ніж будь-які обіцянки.
Увечері, вклавши дітей, вона знову сіла за стіл. Свічка кидала тремтливе світло на стіни, і в цьому світлі місто здавалося вже не таким ворожим. Вона розклала перед собою папери, але цього разу не читала їх. Вона думала.
Про те, як дивно склалося життя: ще недавно вона вважала себе людиною, яка “не реалізувалася”, а тепер розуміла, що всі ті роки спостережень, аналізу, мовчазної роботи над собою були підготовкою. Не до успіху — до витривалості.
Вона думала про чоловіка. Не з розпачем — з гіркою ясністю. Він не був ідеальним, але був далекоглядним. І, можливо, саме тому залишив їй не тільки лист і гроші, а й можливість вибору.
Вибору, як жити далі.
Її погляд ковзнув до вікна. За ним місто жило своїм нічним життям: хтось сміявся, хтось сварився, хтось повертався додому з порожніми руками. Олена відчула, що більше не дивиться на це життя ззовні. Вона була всередині нього — і це лякало менше, ніж раніше.
Вона знала, що наступні дні будуть важкими. Доведеться говорити з людьми, які не звикли слухати. Доведеться чекати, коли хочеться діяти. Доведеться тримати рівний тон, коли всередині клекотітиме обурення.
Але тепер у неї було щось, чого не було раніше: опора. Не лише в Яромирі чи майбутньому союзникові-жандармі, а в самій собі. У розумінні, що вона здатна витримати тиск і не зламатися.
Олена загасила свічку й лягла, вдивляючись у темряву. Їй більше не здавалося, що життя вирвало її з безпеки й кинуло в хаос. Радше навпаки — воно зняло з неї ілюзії й залишило тільки головне.
А це, як вона тепер знала, було не так уже й мало.