Роздiл 9.

Розділ 9

Місто зустріло Олену не гамором — радше гуком, що складався з десятків різних звуків, запахів і рухів, які накладалися одне на одне, мов шари старої фарби на стінах будинку, що пережив не одну перебудову. Вузька вулиця, якою вони йшли, була вимощена нерівним каменем; колеса возів дзенькали по ньому так, ніби кожен камінь мав власний голос. Десь лаялася торговка, десь сміялися діти, десь хтось молився пошепки, притискаючи до грудей вузлик із травами.
Олена йшла між двома чоловіками — Яромиром і Торстейном — і вперше за довгий час не відчувала, що мусить тримати на собі весь світ. Вона все ще була насторожі, все ще тримала думки зібраними, але вже не стискала плечі так, ніби від цього залежало її життя. Діти трималися поруч: хлопчик, серйозний і мовчазний понад свій вік, пильно дивився навколо, наче рахував небезпеки; дівчинка ж, навпаки, дивувалася кожній дрібниці — котові, що сидів на бочці, строкатій тканині на лавці, блискучим ґудзикам на чужому камзолі.
Будинок, який їм порадили зняти, стояв трохи осторонь від головної вулиці. Не палац і не халупа — добротний, кам’яний, з вузькими вікнами й важкими дерев’яними дверима. Усередині пахло вапном, старим деревом і чимось ще — спокоєм. Олена зупинилася на порозі й дозволила собі один-єдиний глибокий вдих.
— Тут вам буде безпечніше, — сказав Торстейн тихо. — І ближче до ратуші. Завтра зранку підемо з паперами.
Олена кивнула. Вона вже складала в голові план: що завтра, що післязавтра, кому поставити запитання, де мовчати, а де наполягати. Але зараз… зараз вона дивилася, як діти сідають на лаву біля вікна, як дівчинка знімає стару хустку й кладе її поруч, як хлопчик обережно торкається холодної кам’яної стіни, ніби перевіряє, чи справжня вона.
— Ми тут надовго? — тихо спитав він.
Олена присіла перед ним, щоб бути на одному рівні.
— На стільки, скільки нам буде потрібно, — відповіла вона чесно. — Тут безпечніше. І тут ми розберемося з тим, що нам належить.
Він кивнув, по-дорослому серйозно. Дівчинка ж просто обійняла матір за шию — і цього виявилося достатньо, щоб у грудях Олени щось тепле й болюче водночас розлилося.
Увечері, коли діти заснули на нових постелях, вона залишилася сама в невеликій кімнаті з вузьким столом і свічкою. Папери, які приніс Яромир, лежали перед нею акуратною купкою. Лист чоловіка — той самий, з пожовклими краями — вона тримала окремо, ніби боялася змішати його з рештою документів.
Вона перечитувала його повільно, вдумливо, тепер уже не як жінка, що втратила, а як жінка, яка шукає відповіді.
Рахунки. Два. Один — під заставу, інший — «на випадок». Чіткі формулювання, сухі слова, але за ними — турбота, передбачливість, любов. І злість. Гостра, холодна злість на тих, хто вирішив, що може скористатися смертю, мовчанням, розгубленістю.
— Ні, — прошепотіла вона в темряві. — Цього разу ні.
Вона знала: завтра доведеться вдягнути не лише чисту сукню, а й іншу шкіру — спокійну, зібрану, ту, що вміє чекати й бити точно. Але сьогодні… сьогодні вона дозволила собі сісти на край ліжка, дивитися на полум’я свічки й думати не про закони й рахунки, а про шлях.
Про рибальське поселення, де вони пережили зиму. Про запах диму й риби, про холодні ранки й теплі вечори біля вогню. Про те, що навіть там, на краю виживання, вона змогла щось змінити — не світ, але кілька життів.
Місто було іншим випробуванням. Тут не лікували травами — тут лікували словами й печатками. І вона була готова.
Олена загасила свічку й лягла, прислухаючись до рівного дихання дітей за стіною. Завтра починалася нова частина їхньої історії. Не втеча. Не виживання.
Боротьба.

Ранок у місті не наставав — він проривався. Крізь щілини віконниць, крізь шум кроків і дзенькіт відер у дворі, крізь запахи гарячого хліба, гною й сирої кам’яної кладки. Олена прокинулася раніше за дітей, як звикла за ці місяці: тіло навчилося жити наперед, ніби кожен ранок міг стати вирішальним.
Вона сиділа на ліжку, спустивши ноги на холодну підлогу, і кілька хвилин просто дихала. Не аналізувала, не рахувала, не будувала схеми — дозволила собі розкіш тиші. Потім обережно встала, поправила сукню, яку вчора ввечері довго оглядала, зважуючи кожну складку. Не найкраща, але чиста. Не багата, але гідна. Тут, у місті, це мало значення.
Вона заплела волосся просто й акуратно, без стрічок. Не для краси — для чіткості. Сьогодні вона не вдова з дітьми, не втікачка з поселення, не жінка, яку можна пожаліти. Сьогодні вона — та, що прийшла ставити запитання.
Коли прокинулися діти, вона допомогла їм одягтися, розчесала дівчинці волосся, а хлопчикові — заправила сорочку, що постійно вибивалася з-під пояса.
— Ми підемо з дядьками? — спитав він, уже звикнувши, що Яромир і Торстейн з’являються поруч у важливі моменти.
— Ні, — м’яко відповіла Олена. — Сьогодні ви залишитесь тут. Я скоро повернуся.
Він хотів щось сказати, але передумав. Дівчинка лише кивнула й обійняла матір за талію — міцно, по-дитячому, ніби закарбовувала її присутність.
Яромир чекав у дворі. Він стояв, спершися на спис, але виглядав не воїном, а радше вартовим спокою — мовчазним, уважним.
— Готові? — спитав він.
— Так, — відповіла Олена. І цього разу це не було бравадою.
Ратуша виявилася саме такою, як вона й очікувала: важка, темна, з товстими стінами й вузькими вікнами. Усередині пахло пергаментом, воском і людською втомою. Тут не кричали — тут зітхали. Тут не поспішали — тут чекали.
Вони стояли в черзі разом з іншими: хтось тримав у руках вузлик із паперами, хтось — шапку, хтось — порожній погляд. Олена дивилася на цих людей і відчувала, як усередині щось напружується. Вона бачила такі черги й раніше — в іншому житті, в іншому часі. Змінювалися одяг і мова, але не змінювалася суть: тут вирішували долі, не дивлячись у вічі.
Коли нарешті настала їхня черга, писар підняв голову з явною неохотою.
— Ім’я? — буркнув він.
Олена назвала його чітко, без тремтіння.
Писар переглянув папери, насупився, покрутив один із сувоїв, звірив печатки.
— Помістя… — пробурмотів. — Зафіксовано як відібране за борги.
— За які? — спокійно спитала Олена.
Він здивовано підвів очі.
— Перепрошую?
— За які саме борги, — повторила вона. — І на підставі якого документа.
Запала коротка, незручна пауза. Яромир мовчав, але його присутність відчувалася, мов тінь за спиною.
Писар знову занурився в папери. Перегортав повільніше, вже без колишньої самовпевненості.
— Тут… — він кашлянув. — Тут є розбіжності.
Олена відчула, як у грудях холодно й водночас радісно стискається. Не полегшення — підтвердження. Вона не помилилася.
— Я хочу бачити відповідального за це рішення, — сказала вона рівно. — А також доступ до записів щодо рахунків мого чоловіка.
— Це… — писар зам’явся. — Потребує дозволу.
— Я почекаю, — відповіла вона.
І сіла.
Це був маленький жест, але він мав значення. Вона не благала. Не поспішала. Не тиснула. Вона просто залишилася — мов камінь, який не зрушиш словами.
Минала година. Друга. Люди заходили й виходили. Хтось дивився на неї з цікавістю, хтось — зі співчуттям. Вона ж думала про дітей, про поселення, про дім біля води, який тепер був не втечею, а якорем. Про те, що навіть якщо тут усе піде не так, вона вже знає: вижити можна.
Коли нарешті з’явився чоловік у дорожчому вбранні, з холодним поглядом і надто рівною поставою, Олена підвелася.
— Ви шукали відповідей? — спитав він, не вітаючись.
— Я шукала правду, — відповіла вона.
Він усміхнувся куточком губ — недобре.
— Подивимось, що з цього вийде.
І в ту мить Олена зрозуміла: це буде не один день. І не два. Це буде шлях. Але вона більше не була сама на ньому.
Виходячи з ратуші, вона зупинилася на сходах, вдихнула міське повітря — важке, брудне, справжнє — і подумала, що вперше за довгий час не відчуває страху. Лише втому й рішучість.
А це було значно небезпечніше для тих, хто стояв у неї на шляху.