Роздiл 7.

Розділ 7

Землю їй показали на світанку.
Вона була не гарною — не тією землею, про яку складають пісні. Кам’яниста, з корінням, що випирало з-під моху, з низьким пагорбом і кривими березами на краю. Але вона була суха. І головне — своя.
Олена стояла мовчки, дивилася, як ранковий туман повільно стікає до моря, і раптом відчула щось дивне: не радість і не страх. Відповідальність. Важку, як повний відерник.
— Тут можна ставити хату, — сказав старійшина. — Але не зараз. До зими не встигнеш.
— Я знаю, — відповіла вона. — Почну з малого.
Він подивився на неї уважно, довше, ніж зазвичай.
— Ти не просиш більше, ніж можеш утримати, — сказав нарешті. — Це добре.
Вона не відповіла. Просто кивнула.
Повертаючись до поселення, Олена вже рахувала в голові. Не гроші — людей. Скільки рук, скільки сил, скільки часу. Вона знала: зараз її слухають. Але варто помилитися — і довіра зникне швидше, ніж сніг навесні.
Першим кроком вона зробила не будівництво.
Вона зробила справу для всіх.
Того ж дня вона запропонувала змінити місце сушіння риби. Не різко, не наказом — просто показала, як вітер з моря проходить між двома скелями, як там сухіше і швидше. Люди бурчали, але спробували.
Риба висохла краще.
Наступного дня вона попросила викопати неглибоку яму трохи далі від хат — для відходів. Слова «чистота» вона не вживала. Сказала простіше:
— Там менше мух. Менше смороду. Менше хвороб.
І знову — спрацювало.
Жінки почали приходити до неї не лише з дітьми. Приходили з питаннями. Як зберігати їжу. Як зігрівати хату, якщо дров обмаль. Як прати взимку, щоб не застудити руки.
Олена відповідала не на все. Лише на те, в чому була певна. В іншому — мовчала. Це викликало повагу.
Асґейр тим часом освоювався. Він тягнувся до чоловіків, носив дрібні інструменти, слухав, запам’ятовував. Інгрід більше часу проводила з жінками, плутаючись у їхніх спідницях, сміючись уже відкрито.
Одного вечора, коли вітер приніс перший запах снігу, до Олени підійшла Сіґрун.
— Ти не підеш? — спитала вона прямо.
— Куди? — так само прямо відповіла Олена.
— Туди, звідки прийшла.
Олена замислилася. Не над відповіддю — над самим питанням.
— Ні, — сказала вона. — Я тут.
Сіґрун кивнула. Більше нічого не сказала.
А вночі Олена довго не могла заснути. Вперше з того моменту, як прокинулася тут, її накрила хвиля сумніву. Не страху — сумніву. Чи має вона право втручатися так глибоко? Чи не забагато бере на себе?
Вона встала, вийшла надвір. Море було чорне, як метал. Зірки — холодні й далекі.
— Я просто роблю те, що вмію, — прошепотіла вона. — Більше нічого.
Наступного дня сталося те, що змінило все.
До поселення прийшли чужі.
Не купці. Не мандрівники. Четверо чоловіків у доброму одязі, з кіньми, зі зброєю, яку не ховали. Вони не кричали. Не погрожували. Просто зайшли, ніби знали, що мають на це право.
Старійшина вийшов їм назустріч. Розмова була короткою.
Олена стояла осторонь, але чула кожне слово.
— Ці землі тепер у полі зору, — сказав один із чужих. — Занадто багато руху. Занадто багато змін.
Старійшина мовчав.
— Хтось тут розумніший, ніж має бути, — додав інший. — І це не подобається тим, хто сидить вище.
Олена відчула, як усередині все зібралося в тугий вузол.
Це був момент, якого вона підсвідомо чекала.
Поселення більше не було невидимим.
А вона — більше не була просто жінкою з дітьми.
І тепер будь-яке рішення мало ціну.
 

Вона помітила їх ще до того, як вони підійшли до хат.
Не тому, що була особливо пильна. Просто в поселенні змінювався звук, коли з’являлося щось чуже: собаки починали гарчати глибше, діти замовкали раніше, ніж дорослі встигали шепнути «мовчи». Навіть море наче затримувало подих — хвиля накочувалася рівніше, без звичного розмаху.
Олена стояла з оберемком моху біля стіни й відчула, як у неї дерев’яніють пальці.
Не від холоду — від того короткого, знайомого відчуття: ось зараз буде щось, що тебе не питає, чи ти готова.
Чужі були не «страшні». Вони були… доречні в іншому світі. Надто чисті. Надто впевнені. Надто звиклі, що їм поступаються. Їхній одяг не був розкішним, але був добротним: шкіра, груба тканина, металеві пряжки. У кожного — зброя не для краси.
Старійшина вийшов першим. Люди підтягнулися до нього півколом, як вода стікає до найнижчої точки. Ніхто не панікував — але всі стежили.
Олена не вийшла вперед. Вона не мала права. Вона тут іще не «всередині» — вона тільки виборювала місце. І вона це знала.
Вона стояла збоку, притискаючи мох до грудей, як щит, і дивилася не на чужих, а на своїх: на обличчя жінок, на стиснуті щелепи чоловіків, на очі дітей, які спершу шукають матір, а вже потім — небезпеку.
Асґейр вчепився їй у край спідниці. Інгрід стояла, витріщивши очі, не плакала, але в усій її позі було: я нічого не розумію, але я боюся.
Олена опустила руку й накрила долоню хлопчика своєю.
— Тихо, — прошепотіла. — Дивись на мене. Просто дивись.
Вона не обіцяла «все буде добре». Вона давала йому опору — себе. Це було зараз найважливіше.
Розмова біля старійшини йшла короткими фразами. Вона не чула всього — вітер рвав слова, як тонку тканину. Але чула тон. Чула в ньому щось таке, що в іншому житті вона впізнавала на раз: коли людина не питає, а повідомляє.
Один із чужих говорив, не підвищуючи голосу, але так, що навіть ті, хто не чув слів, чули сенс. Старійшина відповідав стримано. Занадто стримано. Це було погано: стриманість тут означала не спокій, а те, що він зважує, скільки можна віддати, щоб не забрали все.
Олена зловила на собі погляд Карстена. Старий глянув на неї швидко, ніби випадково. Але в цьому погляді було: не висовуйся. І вона не висовувалася.
Чужі простояли недовго. Вони не заходили в хати, не вимагали їжі, не торкалися дітей. Вони просто… позначили свою присутність. Як звірі позначають межу.
Коли вони пішли, поселенню не стало легше. Навпаки: люди ніби видихнули, але повітря від того не потеплішало. Вони розійшлися мовчки, зібгані всередину, кожен зі своїми думками.
Олена повела дітей у хату. Вона зробила це спокійно, без різких рухів, хоча всередині її трясло. Вона посадила Інгрід ближче до печі, дала їй шматок сушеної ягоди, щоб зайняти рот і руки, і почала розкладати мох.
Руки працювали, а голова думала.
Вони нас помітили.
А ми ще не готові.
Ми ще навіть не вистояли одну зиму по-справжньому.
Вона відчула, як підступає втома — не фізична, а та, що виїдає зсередини: коли ти мусиш триматися міцною, бо на тобі двоє дітей, але ти сама хочеш просто сісти на землю і мовчати.
Вона не сіла.
Вона зробила те, що робила завжди, коли в житті починало хитати: розклала страх по поличках.
Перший страх був простий: нас виженуть.
Другий — глибший: дітям буде гірше.
Третій — найпідліший: я не справлюся.
Олена вдихнула. Повільно. Глибоко. Як навчала себе колись — не словами, а тілом: спершу заспокоїти дихання, потім думки.
— Мамо… — тихо сказав Асґейр. — Вони заберуть нас?
Вона не відповіла одразу. Підійшла до нього, обійняла — міцно, по-дорослому. Хлопчик був худий, але вже не крихкий. Він пах димом, морем і дитячим потом — пах живого.
— Ні, — сказала вона нарешті. — Не заберуть.
— Звідки ти знаєш? — він уперто підняв очі.
І Олена вперше дозволила собі сказати правду так, як її розуміє дитина.
— Бо я не дозволю, — сказала вона.
У цій фразі не було героїзму. Було рішення.
Інгрід підійшла ближче, тримаючи у кулачку ягоду, як скарб.
— А вони погані? — спитала вона.
Олена глянула на маленьке обличчя, на брудні щічки, на очі, в яких уже з’являлася пам’ять про страх.
— Вони… сильні, — сказала вона обережно. — А сильні інколи думають, що їм усе можна.
— А нам можна? — щиро здивувалася Інгрід.
Олена не стримала короткого смішка. Вийшло тихо, майже гірко, але це все одно був сміх — і він повернув їй трохи сил.
— Нам можна жити, — відповіла вона. — І бути разом.
Пізніше, коли діти заснули, Олена вийшла надвір і пішла до води. Ніч була темна, але не сліпа: місяць просвічував крізь хмари, і море відбивало його тьмяним металом.
Вона стояла довго, притискаючи плащ до грудей, і відчувала, як вітер тягне з неї залишки тепла — так само, як події дня тягнули сили.
Я втомилась, — чесно подумала вона.
Я не залізна. Я не створена для цього.
І одразу ж — інша думка, тихіша, але твердіша:
Але я тут. І діти тут. А значить — я зроблю.
Вона згадала своє інше життя — теплу кухню, чашку чаю, книги, затишок, що здавався їй колись нудним. Вона згадала порожні вечори, коли в квартирі було занадто тихо, і вона включала телевізор, аби просто не чути власної самотності.
Тут самотності не було. Тут була небезпека. Тут була реальність. І дивно, але в цій реальності вона відчувала себе… живою.
Олена повернулася в хату. Вкинула в піч ще трішки дров — не багато, берегла. Влаштувалася між дітьми, як між двома маленькими якорями.
І перед тим, як заснути, подумала не про чужих.
Про зиму.
Про те, як зробити так, щоб у дітей були тепліші ноги, щоб у хаті не з’явилася цвіль, щоб риба не пропала, щоб люди не хворіли так часто.
І ще — про одне, зовсім тихе:
Коли я піду за своїм… домом. За тим, що мало бути моїм. Я не піду туди слабкою.
Вона заснула з цією думкою — як із камінцем у долоні: маленьким, твердим доказом, що вона ще тримається.