Роздiл 6.

Розділ 6

Перші справжні холоди прийшли не раптово — вони підкрадалися. Вночі повітря ставало густішим, дихання різало груди, а вранці трава біля хат була срібною, ніби посипаною попелом. Олена навчилася впізнавати цей холод ще до того, як він торкався шкіри: по тиші. Море ставало важчим, темнішим, і чайки кричали інакше — коротко, злісно.
Поселення готувалося до зими без паніки, але з напруженням. Чоловіки лагодили човни, жінки сушили рибу, розвішуючи її на дерев’яних рамах. Запах стояв такий, що спершу в Олени паморочилося в голові, а потім вона перестала його помічати — лише фіксувала: їжа буде.
Вона жила тепер у напівзруйнованій хаті на краю поселення — тій самій, що колись належала родині, яка не пережила минулу зиму. Хата все ще була холодною, але вже не ворожою. Мох у щілинах тримав тепло, дах більше не протікав, а маленьке вогнище давало не лише жар, а й відчуття дому.
Асґейр більше не кашляв. Інгрід почала сміятися — тихо, обережно, ніби не вірила, що має на це право. Діти трималися за Олену, але вже не зі страху, а з довіри. Вона це відчувала в дрібницях: як Асґейр сам ніс воду, як Інгрід засинала, тримаючи її за палець.
Одного дня в поселенні з’явилася хвороба.
Спершу — у старого Торгейра. Його принесли з човна блідим, зі сплутаною свідомістю й гарячкою. Потім злягла жінка з двома дітьми. Старійшина мовчки дивився на Олену, і в цьому погляді було питання, на яке вона не могла не відповісти.
Вона не сказала жодного гучного слова. Просто почала робити те, що вміла.
Вода. Чисті руки. Тепло. Трави, які вже встигла зібрати на схилах. Примочки. Відвари. Вона наказувала коротко, без сумнівів, і люди слухалися — не тому, що вірили, а тому, що нічого іншого не залишалося.
— Якщо не допоможе — проженемо, — буркнув хтось.
— Якщо допоможе — залишиться, — відповів Карстен.
Допомогло не всім. Але достатньо, щоб страх у поселенні змінився на мовчазну повагу.
Після цього до неї почали приходити. Спершу жінки — з дітьми, зі старими, з болями, які терпіли роками. Потім чоловіки — мовчазні, з пораненими руками, з гноєм у ранах, з поглядом «спробуй — не допоможе, піду».
Олена працювала до знемоги. Увечері падала на лаву й дивилася у вогонь, відчуваючи, як утома змішується з чимось іншим — із сенсом.
Одного разу, коли вона перев’язувала руку молодому рибалці, той раптом сказав:
— Ти не звідси.
Вона підняла очі.
— Ні, — відповіла просто.
— Але й не тікаєш, — додав він.
Це було не питання. Це було визнання.
За кілька днів старійшина прийшов до її хати сам. Сів, довго мовчав, дивився, як Інгрід грається з мотузкою.
— Узимку буде важко, — сказав нарешті. — Якщо залишишся — доведеться працювати більше, ніж інші.
— Я знаю, — відповіла Олена.
— І ще, — він затнувся. — Ти матимеш частку з улову. За роботу.
Вона кивнула. Не усміхнулася. Просто прийняла.
Тієї ночі, вкладаючи дітей спати, Олена вперше дозволила собі подумати не лише про завтрашній день. Вона подумала про весну. Про те, що можна збудувати. Про те, що тут — серед холоду, солі й людей, які не обіцяють нічого, — у неї з’явився шанс. Не на диво. На життя.
І цей шанс вона не збиралася втрачати.
 

Після хвороби поселення ніби змінило ритм. Люди стали уважнішими одне до одного, менше кричали, частіше мовчали. Олена це помічала в дрібницях: у тому, як їй залишали місце біля вогню, як приносили зайву рибину, не вимагаючи нічого навзаєм, як Асґейра перестали відганяти від човнів.
Але разом із довірою прийшло й інше — очікування.
Тепер на неї дивилися не як на чужинку, а як на ту, що повинна знати. І це було важче.
Одного ранку до її хати прийшли троє. Старійшина, Карстен і жінка, яку Олена бачила лише здалеку — висока, з різкими рисами й важким поглядом.
— Це Сіґрун, — коротко сказав старійшина. — Вона втратила чоловіка торік. Її син не ходить.
Хлопчику було років сім. Він стояв, спершись на матір, і дивився в землю. Ноги його були неприродно тонкі, кволі, коліна — викривлені.
Олена присіла перед ним, не торкаючись одразу. Просто дивилася. Дихала. Думала.
— Він не прокидався взимку, — глухо сказала Сіґрун. — Не їв. Лікар з півдня сказав — боги так вирішили.
Олена повільно підвелася.
— Боги тут ні до чого, — сказала вона тихо. — Тут — холод, голод і темрява.
Сіґрун здригнулася.
— Ти знаєш, що кажеш?
— Знаю, — відповіла Олена. — Але це довго. І не швидко.
Старійшина мовчав. Карстен зітхнув.
— Якщо не допоможе? — запитав він.
— Тоді я піду, — сказала Олена. — Але якщо допоможе — ви дасте мені землю.
Тиша впала важка, як мокра вовна.
— Землю не дають за слова, — нарешті мовив старійшина.
— Я знаю, — кивнула вона. — За справу.
Домовилися.
Наступні дні стали для Олени випробуванням. Вона змусила себе згадати все: про світло, про їжу, про тепло. Вона просила молоко, риб’ячий жир, змушувала виносити хлопця надвір у ясні дні, терла йому ноги, навчала матір простих рухів.
Жінки дивилися з жахом і цікавістю. Чоловіки — з недовірою.
Але хлопчик почав сидіти.
Потім — стояти.
Коли він зробив перший крок, Сіґрун впала на коліна просто в сніг.
Після цього до Олени більше не приходили поодинці.
До неї прийшло поселення.
Їй дали клапоть землі біля лісу — невеликий, але сухий. Дозволили будувати. Дозволили залишитися не тимчасово.
— Ти прив’язуєш людей, — сказав Карстен того вечора, коли вони сиділи біля вогню. — Це небезпечно.
— Я знаю, — відповіла Олена. — Але я не прив’язую страхом.
— Побачимо, — буркнув він, але в голосі вже не було злості.
Тієї ночі Олена довго не спала. Вперше — не через холод. Через думки.
Вона зрозуміла головне: назад дороги немає. Навіть якби вона з’явилася — вона б не пішла. Бо тут вона була не зайвою. Не порожньою. Не самотньою.
Тут вона була потрібною.
А потреба — це влада. І відповідальність.
І з цієї миті її життя входило в іншу фазу. Не виживання.
Рішень.