Роздiл 5.

Розділ 5

Ранок у поселенні починався не зі світла, а зі звуку. Спершу — глухий удар хвилі об берег, ніби хтось повільно перевертав важке мокре полотно. Потім крик чайки — різкий, настирливий, аж над самою хатою. І вже після цього — людські голоси: приглушені, хрипкі після сну, короткі, без зайвих слів.
Олена прокинулася раніше за дітей. Це стало звичкою ще там, у іншому житті: прокидатися до всіх, щоб хоч кілька хвилин побути наодинці з собою. Тут ці хвилини були ще цінніші. Вона лежала, дивлячись у щілину між дошками, крізь яку пробивалася холодна сірувата смужка ранку, і слухала, як дихає хата. Скрипіла, тріщала, ніби старий човен на привалі.
Поруч, згорнувшись клубочком, спала мала Інгрід — тепла, з м’яким волоссям, що вибилося з-під старої тканини. Трохи далі — Асґейр, притискаючи до грудей дерев’яну фігурку, яку вчора вирізав для нього старий Карстен. Хлопчик спав тривожно, час від часу здригався, але кашель цієї ночі не повернувся. І це було маленькою, але дуже важливою перемогою.
Олена тихо підвелася, накинула передник і вийшла надвір.
Повітря різонуло легені — холодне, вологе, з запахом солі, риби й диму. Поселення прокидалося: жінки вже йшли до води мити дерев’яні ночви, чоловіки перевіряли сіті, перекинуті через жердини. Хтось мовчки кивнув їй, хтось подивився уважніше, ніж учора. Вона це відчула — не очима, шкірою.
Стара хата, яку їм віддали, виглядала трохи інакше, ніж учора ввечері. Не кращою — ні. Але вже не зовсім покинутою. Біля стіни лежала купа сухого моху, поруч — кілька жердин. Карстен, спертий на палицю, стояв неподалік і дивився на все це з таким виглядом, ніби оцінював чужу впертість.
— Якщо справді вмієш плести сіті, — сказав він без привітання, — люди допоможуть.
Олена не образилася. Тут слова були не для ввічливості.
— Вмію, — відповіла спокійно. — Але спершу хочу, щоб діти не мерзли.
Він кивнув. Повільно, але кивнув.
До обіду вона майже не сідала. Показувала, як щільніше вкладати мох між колодами, як закривати щілини тканиною, змоченою в глині. Жінки дивилися насторожено, але повторювали. Чоловіки спершу бурчали, а потім почали мовчки допомагати. Тут не сперечалися довго — якщо щось працювало, це просто приймали.
Асґейр крутився поруч, носив маленькі грудки моху й страшенно пишався, коли його хвалили. Інгрід сиділа на порозі, загорнута в стару вовняну накидку, і уважно дивилася на всіх великими серйозними очима.
Опівдні Олена дістала з вузлика вузькі смужки тканини й стару голку.
— Сітку сплету до вечора, — сказала вона, звертаючись більше до повітря, ніж до когось конкретно. — Але потрібна тонка мотузка.
Мотузка знайшлася. Не нова, з вузлами й потерта, але міцна.
Вона сіла біля хати, поклала сітку собі на коліна й почала працювати. Руки згадали рухи швидше, ніж вона сама очікувала. Колись давно бабуся показувала, як це робиться — тоді здавалося, що ніколи не знадобиться. А тепер кожен вузол був як крок уперед. Повільний, але впевнений.
До неї підходили. Спершу мовчки дивилися. Потім питали. Потім приносили чай із трав — гіркий, але теплий. Коли сітка була готова, її одразу ж понесли до човна.
Увечері повернулися з уловом.
Невеликим, але достатнім.
Олена стояла осторонь і дивилася, як рибу розкладають на дерев’яних столах, як ділять — чесно, без сварок. Хтось простягнув їй дві сріблясті рибини.
— За роботу, — коротко сказали.
Вона взяла. І відчула, як щось всередині повільно, але впевнено стає на місце.
Цієї ночі в хаті було трохи тепліше. Діти заснули швидко. А Олена ще довго сиділа, слухаючи вітер і думаючи: не про те, як повернутися назад, а про те, як тут вижити. І, можливо, зробити трохи більше, ніж просто вижити.

 

Ніч принесла не тишу, а вітер. Він стукав у стіни хати, заглядав у щілини, ніби перевіряв, чи справді тут з’явилося життя. Полум’я в маленькому вогнищі тріпотіло, відкидаючи тіні на стіни, і ці тіні ворушилися, як живі. Олена лежала, не заплющуючи очей, слухала дихання дітей і вперше за довгий час не відчувала порожнечі.
Страх — так. Втому — так. Але не порожнечу.
Вранці вона прокинулася від запаху. Не моря, не риби — диму й теплого хліба. Хтось пік коржі неподалік, і цей запах був настільки земний, настільки справжній, що в неї защеміло в грудях.
Інгрід прокинулася першою, сіла й серйозно сказала:
— Тепло.
Олена всміхнулася. Маленька, але важлива перемога.
Вона вийшла надвір і побачила, що біля хати вже стоять люди. Не натовп — ні. Троє жінок і двоє чоловіків. Вони тримали в руках інструменти: стару сокиру, кошик із мохом, мотузки. Ніхто нічого не пояснював. Просто прийшли.
— Будемо лагодити дах, — сказав Карстен. — Якщо не хочеш — скажи зараз.
— Хочу, — відповіла Олена без вагань.
Вони працювали до полудня. Замінили кілька гнилих дощок, щільніше вклали мох, перекрили найгірші щілини. Олена носила воду, тримала драбину, перев’язувала подряпані руки. І весь час ловила на собі погляди — не ворожі, але оцінювальні. Тут не приймали на віру. Тут дивилися, чи ти справді працюєш.
Після обіду до неї підійшла жінка років сорока — міцна, з вітром у волоссі й мозолястими руками.
— Ти вчора зробила добре для хлопця, — сказала вона, маючи на увазі Асґейра. — Якщо він знову кашлятиме… покажеш ще.
— Покажу, — кивнула Олена. — І для інших теж.
Жінка пішла, але вже без тієї холодної настороженості, що була вчора.
До вечора Олена вперше відчула, що її не просто терплять — її починають приймати.
Вона сиділа біля хати й лагодила старий одяг, коли побачила, як до поселення підходять двоє чужих. Не свої. Це було видно одразу — інша хода, інші плащі, уважні, надто прямі погляди.
Серце стиснулося.
— Хто це? — тихо спитала вона в Карстена.
— Купці, — відповів той. — Або шукачі роботи. Або біди. Побачимо.
Чужі говорили зі старійшиною довго. Олена не чула слів, але бачила жести — різкі, нетерплячі. Коли вони пішли, старійшина підійшов до неї.
— Ти залишаєшся, — сказав просто. — Поки корисна. І поки діти ростуть.
— Я зроблю більше, — відповіла Олена. — Я навчу ловити рибу взимку. Я знаю, як зберігати її довше. Я…
Він підняв руку.
— Побачимо.
Цієї ночі вона знову не спала довго. Але тепер думки були іншими. Вона перебирала в голові все, що пам’ятала: як сушити трави, як утеплювати житло, як домовлятися з людьми, не принижуючи й не підкоряючись. Вона не думала про те, ким була раніше. Вона думала про те, ким мусить стати тепер.
За тонкою стіною хати спали діти. І цього було достатньо, щоб не злякатися завтрашнього дня.