Роздiл 4.

Розділ 4

Допомога прийшла не як милість — як угода.
Олена зрозуміла це ще до того, як у двері постукали: у поселенні не робили нічого «просто так». Тут не було «доброти заради доброти» — не тому, що люди були жорстокі, а тому, що доброта без меж тут убивала так само, як холод. Якщо ти роздаєш усе — наступної зими помреш і ти, і ті, кому ти вчора допоміг.
Стукіт був короткий, діловий.
Олена витерла руки об фартух і відчинила.
На порозі стояли двоє чоловіків. Один — той, що вчора дивився на неї, ніби хотів упевнитися, що вона справжня, а не видумка голодної громади. Другий — молодший, із рубленими рисами та бровами, зведеними докупи, наче він народився незадоволеним світом.
За ними — третій. Старший, приземкуватий, з широкими долонями й запахом смоли. Очі в нього були не злі й не м’які — просто робочі.
— Дах, — сказав перший, навіть не вітаючись. — Показуй.
Олена мовчки відступила вбік і жестом запросила всередину. Вона не ображалась на відсутність «доброго ранку». Тут ранки були для справ, а не для церемоній.
— Ось, — вона показала на місце, де дошки розійшлися і крізь щілини видно було сіре небо. — Тут тече. І ось тут. Якщо піде дощ — нас заллє.
Майстер зі смолою підняв голову, примружився, швидко оцінив.
— Дошки треба, — буркнув він. — І дерен. І смола. А ще… — він глянув на Олену, — руки.
Олена кивнула.
— Я буду підносити. І допомагати.
Молодший чоловік криво посміхнувся.
— У вас двоє дітей. Хто за ними дивитиметься?
Олена навіть не моргнула.
— Вони за собою дивитимуться. І я — теж.
Хлопчик, який стояв у кутку, наче почув і випростався. Дівчинка притислася до печі й уважно дивилася на всіх.
Дивляться, — подумала Олена.
Всі. Навіть діти. Особливо діти.
Робота почалася одразу.
Чоловіки вилізли на дах так швидко, ніби народилися на дощках. Олена носила їм шматки дерева, зібрані вчора біля берега, підносила мотузки, подавала смолу. Майстер розігрівав її в маленькому казанку, і запах смоли змішувався з морем та димом — різкий, терпкий, майже приємний, бо означав одне: дім не буде протікати.
Вона працювала мовчки, але всередині не мовчала ні на секунду.
Якщо вони допомагають зараз — значить, сітка вже спрацювала. Значить, довіра починається.
А довіра тут — валюта. Дорожча за срібло.
Хлопчик раз у раз кашляв, але вже без того страшного хрипу. Олена ловила ці звуки боковим слухом, як ловлять тріск у кістках: контролювала, відзначала, робила висновки. Дівчинка носила маленькі тріски до печі й гордо складала їх у купку, ніби допомагала «як доросла».
— Не бігай під ногами, — сказала Олена тихо, але без злості.
— Я не бігаю, — образилась дівчинка і стала ходити повільніше, важко ступаючи, як старша жінка.
Олена ледве стримала усмішку. Добре. Жива. Характер є.
До полудня дах уже виглядав інакше. Не новий — але міцний. Щілини заклали мохом, зверху притисли дерном, смолу розмазали так, що вона блищала чорним блиском.
Майстер спустився, витер руки й подивився на Олену оцінююче.
— Якщо так триматимеш піч, — сказав він, — і дах стоятиме. Але стіни… — він кивнув на щілини між брусами, — їх треба добити. Мохом. Усюди. Зима тут не жартує.
— Знаю, — відповіла Олена. — Я вже почала.
Молодший чоловік кинув погляд на дітей.
— Твої? — запитав різко.
Олена на секунду відчула, як у грудях щось стиснулося. Вона могла б сказати «так» — і це було б правдою в цьому житті. Могла б сказати «ні» — і це теж було б правдою в іншому. Але їй не потрібно було роздвоюватися.
— Мої, — сказала вона.
І це слово раптом прозвучало так, ніби вона давно його чекала.
Хлопчик підняв голову й подивився на неї — уважно, майже недовірливо, але в цьому погляді було щось м’яке. Дівчинка тихенько засміялася й притислася до її стегна.
Чоловіки пішли без зайвих слів, але не як учора. Один із них, той, що був першим, коротко кивнув:
— Сітку завтра покажеш на воді. Якщо добре ловить — робитимеш ще.
Це було майже «залишаєшся».
Після їхнього відходу Олена довго стояла на порозі, дивлячись, як вони зникають між хатинами. На мить їй захотілося сісти й просто… нічого не робити. Сказати: «Я втомилась. Мені страшно. Я не знаю, хто я тепер».
Але вона не сіла.
Вона зайшла в хату й одразу почала прибирати. Не тому, що була педанткою — тому, що порядок був її способом не розвалитися. Вона витрусила солому, виклала сухішу, розклала речі по кутах, щоб мати хоч якусь систему. Бо коли зовнішній світ хаотичний, система рятує мозок.
— Мамо, — тихо сказав хлопчик, підходячи ближче. — А ми тепер… тут?
Олена присіла перед ним навпочіпки, щоб бути на рівні його очей.
— Так, — сказала вона спокійно. — Ми тут. І ми будемо жити.
— А якщо… — він зам’явся. — Якщо вони нас виженуть?
Олена взяла його маленькі руки в свої — шорсткі, втомлені, але сильні.
— Вони не виженуть, — сказала вона. — Бо ми будемо корисні. Ми будемо працювати. І ми будемо триматися разом.
Вона не обіцяла «все буде добре». Вона обіцяла реальне: роботу, порядок, спільність.
Хлопчик кивнув — як дорослий.
Дівчинка підійшла й торкнулася його плеча.
— Я теж буду корисна, — заявила вона серйозно. — Я буду… — вона пошукала слово, — я буду добра.
Олена тихо засміялася й поцілувала її в лоба.
— Це вже багато, мала.
Увечері, коли вітер знову посилився, Олена сиділа біля печі й плела нову сітку. Пальці боліли, але рухи були рівні. Вона слухала, як діти дихають у сні. Як дах не стогне від поривів. Як піч тримає тепло. Як дім — цей напівмертвий, чужий дім — починає ставати їхнім.
І вперше за ці дні вона подумала не тільки про зиму.
Вона подумала про те, що в цьому місці її приймуть не за гарні очі, не за минуле, не за посмішку.
А за те, що вона робить.
І це було… чесно.
Олена подивилася на свої руки, що плели вузол за вузлом, і тихо сказала в темряву:
— Добре. Тоді будемо жити так, як тут прийнято. Але по-моєму.
Піч тихо тріснула, ніби погоджуючись.