Роздiл 3.

Розділ 3

Хата стояла осторонь.
Не зовсім на відшибі — радше на межі: між поселенням і кам’янистим узбережжям, де вітер гуляв вільніше, а запах моря був різкішим. Вона була стара, темна, з похиленим дахом, у якому бракувало кількох дощок. Стіни — з бруса, колись міцного, тепер потемнілого від років і солі. Двері перекосило, і вони скрипіли так, ніби скаржилися на кожен дотик.
— Тут ніхто не живе з минулої зими, — сказав один із чоловіків, що прийшли разом зі старійшиною. — Стара померла. Родичів не було.
Олена мовчки кивнула. Слова «стара померла» тут звучали без жалю й без трагедії — як факт, такий самий, як вітер чи приплив. Вона відчинила двері й зайшла всередину.
Усередині було холодно навіть удень. Пахло сирістю, старим димом і чимось кислим — гнилим деревом чи залишками їжі, яку давно не прибрали. Підлога місцями просіла, у кутку лежала купа старої соломи, вкрита пилом. Біля стіни — дерев’яний стіл із тріщиною посередині, лавка, що ледве трималася, і невелика піч, давно не топлена.
Добре, — подумала Олена.
Це не нуль. Це просто початок.
Діти стояли поруч, тримаючись за її руки. Хлопчик дивився на хату насторожено, ніби чекав, що вона впаде просто зараз. Дівчинка притислася до її стегна й сховала обличчя у складках сукні.
— Тут холодно, — тихо сказала дівчинка.
— Я знаю, — відповіла Олена спокійно. — Але ми зробимо тепло.
Вона сказала це так упевнено, що сама на мить у це повірила — не як у мрію, а як у план.
Чоловіки постояли ще хвилину, оцінили її поглядом — чи витримає, чи здасться. Потім мовчки розійшлися, залишивши їй дім, дітей і тишу.
Тиша була важкою.
Олена обійшла хату повільно, крок за кроком. Доторкнулася до стін — дерево було холодне, але не гниле. У щілинах між брусами місцями виднівся старий мох — значить, колись тут уже утеплювали.
Мох, — подумала вона.
Значить, не все вигадувати з нуля.
Вона вийшла надвір і озирнулася. За хатою, трохи нижче, тягнувся берег. Каміння, водорості, розкидані дерев’яні уламки — усе це було не сміттям, а ресурсом. Вітер з моря ніс холод, але й запах риби — нагадування, що тут є їжа.
— Сідай тут, — сказала вона хлопчикові, показавши на лавку біля входу. — І дивись за сестричкою. Я скоро.
Вона пішла до узлісся, де росли низькі, жорсткі дерева й густі кущі. Під ногами хрустіло, земля була волога. Мох знайшовся швидко — товстий, пружний, зеленувато-сірий. Вона знімала його обережно, пам’ятаючи слова батька: «Мох — це тепло і дихання. Якщо правильно покласти — дерево не гниє».
Вона поверталася з оберемком моху, коли побачила кількох жінок. Вони стояли неподалік, роблячи вигляд, що зайняті своїми справами, але очі їхні ковзали за кожним її рухом.
— Вона що, думає там жити? — тихо сказала одна.
— З дітьми, — відповіла інша. — Довго не витримає.
Олена не обернулася. Не тому, що не чула — тому, що чула. Але вона знала: тут не переконують словами.
Вона зайшла в хату й почала з найпростішого. Заклала мох у щілини між брусами, притискаючи його старою дерев’яною планкою. Руки мерзли, але робота гріла зсередини. Діти сиділи поруч, спостерігали мовчки.
— Мамо, — раптом спитав хлопчик. — Ми тут будемо жити?
Олена не зупинилася.
— Так, — відповіла вона. — Якщо захочемо.
Він подумав кілька секунд.
— Я хочу, — сказав він серйозно.
Вона усміхнулась куточком губ.
— От і добре.
До вечора хата трохи змінилася. Не стала теплою — але перестала бути чужою. Олена розчистила підлогу, винесла гниле, застелила солому сухішою, яку принесла одна з жінок мовчки, ніби між іншим. Вона розтопила піч — спершу невпевнено, потім уважніше. Дим пішов, але не задушив — значить, тяга ще жива.
Хлопчик знову кашлянув, але вже тихіше. Олена знову натерла йому груди жиром, загорнула в тепліше. Дівчинка сиділа поруч і дивилася, як вона рухається, з якоюсь уважністю, не по-дитячому серйозною.
— Ти вмієш, — сказала дівчинка несподівано.
— Чого? — спитала Олена.
— Робити так, щоб не боліло.
Олена на мить завмерла. Потім повільно кивнула.
— Вчуся, — відповіла вона.
Увечері до хати знову прийшла та сама жінка — господиня, що пустила їх у сарай. Вона принесла вузлик — трохи риби, жменю сушених трав, шматок хліба, темного й щільного.
— За молоко, — сказала вона сухо. — І за хлопчика.
Олена прийняла вузлик обома руками.
— Дякую.
Жінка глянула на мох у щілинах, на піч, що ще тримала тепло, на дітей, які вже не тремтіли.
— Якщо зробиш сітку, — сказала вона після паузи, — покажеш. Наші рвуться.
Олена кивнула.
— Покажу.
Коли жінка пішла, Олена сіла біля вогню. В хаті було тихо, лише дрова потріскували, ніби погоджувалися з її рішенням.
Отже, — подумала вона.
Перший день — дах. Другий — сітка. Третій — їжа. Далі — побачимо.
Вона дивилася на дітей і відчувала, як страх повільно відступає. Не зникає — але перестає керувати.
— Ми тут не зайві, — сказала вона тихо, ніби заклинання. — Чуєте? Ми потрібні.
Хлопчик уже спав. Дівчинка дрімала, притулившись до її плеча.
За стіною шуміло море. Холод не зник — але тепер він був не ворогом, а умовою.
І Олена прийняла цю умову.

Ніч у новій хаті була довгою.
Не тому, що вона не спала — навпаки, тіло провалювалося в сон важко й уривчасто, як у холодну воду. Вона прокидалася від кожного звуку: від тріску дров, від пориву вітру, від кашлю хлопчика, що час від часу проривав тишу сухим хрипом. Кожного разу Олена сідала, торкалася його чола, грудей, слухала дихання, ніби вловлювала ритм — не лише тіла, а й часу, в який вони потрапили.
Хата дихала разом із ними.
Десь у стінах поскрипувало дерево, мох у щілинах тихо осідав, піч віддавала рештки тепла. Це було не затишно — але вже не смертельно. І цього вистачало, щоб дожити до ранку.
На світанку Олена прокинулася від запаху моря.
Він був різкий, холодний, насичений — ніби сама вода підійшла ближче до хати й перевірила, чи вони ще тут. Вона обережно підвелася, щоб не розбудити дітей, накинула на плечі старий плащ і вийшла надвір.
Ранок був сірий. Небо низьке, безбарвне, вода — темна, важка. Човни біля берега погойдувалися, рибальські сітки сушилися на жердинах, і в усьому цьому була спокійна, сувора впорядкованість. Тут не метушилися — тут виживали.
Олена стояла кілька хвилин, просто дивлячись.
Добре, — подумала вона.
Дивимось. Запам’ятовуємо. Робимо висновки.
Вона бачила: у кожного своя справа. Хтось лагодив човен, хтось чистив рибу, хтось носив воду. Діти старші за її хлопчика допомагали — мовчки, без скарг. Ніхто не питав, чому. Тут «чому» не мало значення — лише «треба».
Вона повернулася в хату й почала готувати просту їжу — залишки риби, трохи хліба, вода, підігріта на вогні. Їла разом із дітьми, повільно, стежачи, щоб хлопчик ковтав без болю. Йому стало легше — дихання рівніше, кашель глухіший.
Перший маленький плюс, — відзначила вона.
Але на цьому ніхто тут не зупиняється.
Після їжі вона взяла мотузки, які бачила вчора в сараї, і почала перебирати їх. Мотузки були грубі, нерівні, вузли — випадкові, ненадійні. Вона сіла на поріг, притиснула мотузку коліном і почала плести.
Руки згадали.
Не одразу — але рух за рухом. Бабуся колись вчила її плести сітки для саду, для ягід, для дрібниць. Тоді це здавалося грою. Тепер — шансом.
До обіду біля хати зупинилася та сама жінка, що принесла їжу вчора. Вона дивилася мовчки, як Олена працює, не заважаючи, не коментуючи. Потім підійшла ближче, нахилилася.
— Тонше, — сказала вона. — Так менше рветься.
Олена не сперечалася. Просто кивнула і трохи змінила натяг.
Жінка постояла ще хвилину.
— Міцно, — сказала нарешті. — Покажеш чоловікам.
Це було не похвалою. Це було визнанням.
Після обіду прийшов старійшина. Не сам — з ним був ще один чоловік, молодший, з жорстким поглядом і руками, подряпаними від роботи. Вони зайшли в хату без запрошення, але й без грубості.
Старійшина окинув поглядом мох у щілинах, піч, дітей.
— Хата тримається, — сказав він. — Поки що.
— Вона буде триматися, — відповіла Олена спокійно. — Я ще закрию дах.
Старійшина подивився на неї довше, ніж учора.
— Тут ніхто не будує на зиму без допомоги, — сказав він. — Одна жінка з дітьми — це слабке місце.
Олена не опустила погляду.
— Я не одна, — сказала вона. — Я з дітьми. І я працюю.
Чоловік поруч фиркнув.
— Працюють усі.
— Не всі однаково, — відповіла Олена тихо.
Настала пауза. У цій тиші було більше, ніж у словах: зважування, оцінка, вибір.
— Якщо твоя сітка буде краща, — сказав старійшина нарешті, — тобі допоможуть із дахом. Якщо ні — ти залишишся з тим, що маєш.
— Добре, — сказала Олена.
Вони пішли.
Олена сіла на лаву й повільно видихнула. Серце билося рівно — не від страху, а від напруги. Вона знала це відчуття: коли поставили умову, і тепер усе залежить від результату.
Чіткі правила, — подумала вона.
Це краще, ніж фальшиві обіцянки.
До вечора вона доплела сітку. Рівну, міцну, з вузлами, які не розповзалися. Коли вона винесла її надвір, кілька чоловіків підійшли ближче. Хтось торкнувся, хтось потягнув.
— Міцна, — сказав хтось.
— Легша, — додав інший.
Жінки стояли трохи осторонь, але дивилися уважно. Тут знали: якщо риба буде — буде зима.
Хлопчик сидів біля порога, загорнутий у плащ, і дивився на матір із таким виразом, ніби бачив її вперше. Дівчинка крутилася поруч, намагаючись допомагати, але більше плуталася під ногами.
— Завтра, — сказала Олена дітям тихо, — буде ще важче.
— А потім? — спитав хлопчик.
Олена подивилася на море.
— А потім — легше. Якщо не здамося.
Він кивнув. Без дитячих запитань. Тут діти дорослішали швидко.
Коли стемніло, в хаті знову стало тихо. Але це вже була інша тиша — не порожня, а наповнена рухом дня, зробленою роботою, маленьким, але реальним кроком уперед.
Олена лягла між дітьми, притиснула їх до себе й дозволила собі подумати про завтрашній день.
Дах. Їжа. Сітки. Зима.
І вперше за весь цей час вона подумала не лише про виживання.
А про те, що тут, серед холоду й моря, вона зможе збудувати щось своє.
Не одразу.
Але крок за кроком.