Роздiл 2.

Розділ 2

Олена прокинулася ще до світанку — не тому, що виспалася, а тому, що тіло не дозволило. Холод стискав його так, наче вона спала не під дахом, а під відкритим небом. Вітер знаходив щілини в дошках, пролазив крізь них тонкими ножами, і кожен його подих відгукувався в ребрах.
Вони спали в сараї.
Слово «сарай» у її голові ще з учора звучало по-міському — як щось відносно сухе, більш-менш безпечне. Тут же це була стара прибудова до хати, темна, низька, зі стінами з грубих дощок і дахом, що просів так, ніби втомився триматися за життя. Усередині пахло рибою, димом, мокрою шерстю й старою деревиною — запахи були настільки густі, що, здавалось, ними можна було обмацати темряву.
Поряд, у кутку, хропів пес — великий, кудлатий, із розумними очима. Він не гарчав на них. Просто лежав так, ніби стеріг не їх — а порядок: чужі тут ночують, бо так вирішили господарі, але пес пам’ятає, що чужі — все одно чужі.
Олена обережно підвелася, щоб не розбудити дітей. Дівчинка — маленька, тепла грудочка — спала, притулившись до її боку. Волоссячко світле, тонке, вибилось із-під тканини, якою вона вчора накрила дитині голову. Дівчинка дихала уривчасто, але рівно. Хлопчик лежав трохи осторонь, спиною до стіни, ніби інстинктивно шукав захисту. Його щоки горіли, а дихання було хрипким.
І кашель… Олена злякалася ще вночі — той сухий, надсадний кашель, який не просто «від холоду», а як попередження: тут зима не прощає.
Вона доторкнулася до чола хлопчика. Гаряче.
Добре, — сказала вона собі.
Паніка потім. Зараз — дія.
Вона озирнулася. У сараї не було нічого, крім купи старої соломи, кількох дерев’яних ящиків і мотузок. Але крізь щілини просочувалось тьмяне світло — значить, ранковий морок уже відступав.
Олена тихо вийшла надвір.
Повітря було таке, що воно різало легені. Не просто холодне — солоне, вологе, з запахом моря й водоростей. Десь за хатинами чорніла вода, і вона дихала важко, низько, наче велика тварина, яка спить, але одним оком стежить за берегом.
Поселення було невелике. Десяток-другий хатин, одні ближче до води, інші — на підвищенні. Дахи — дерев’яні, притиснуті камінням і дерном. Стіни потемнілі, подекуди — латки, ніби їх ремонтували тим, що було під руками. Між будинками — витоптані стежки. Там, де земля була м’яка, вона перетворилася на багнюку. Там, де тверда — на кам’яну крихту.
У повітрі стояв запах диму — хтось уже розпалював вогонь. Ранок тут починався не з кави, а з вогню: без нього не було ні їжі, ні тепла, ні життя.
Олена зробила кілька кроків, і з одного будинку вийшла жінка — та сама, що вчора пустила їх. Сиве волосся, зібране під тканиною, очі — світлі, холодні, але не злі. Просто такі, як у людини, яка бачила багато зими.
— Ти рано, — сказала вона.
Олена кивнула, не вдаючись у пояснення.
— Хлопчик кашляє. Гарячий.
Жінка глянула на неї так, ніби оцінювала не слова, а те, як вона стоїть, як тримає плечі, як дивиться.
— Тут усі кашляють, — відповіла вона сухо. — Холод і море.
Олена відчула, як у ній ворухнулося щось різке. Не гнів — радше внутрішнє «ні». Вона знала це відчуття: коли люди звикають до біди й починають називати її нормою.
— Йому п’ять, — сказала Олена тихо. — Якщо ми залишимо так, буде гірше.
Жінка мовчала секунду. Потім коротко кивнула в бік дверей.
— Заходь.
У хаті було тепліше. Не тепло — просто не смертельно. Вогонь уже горів у вогнищі, над ним висів казанок. Стіни — голі, дерев’яні, але під дахом висіли зв’язки сушеної риби, трави, якісь корінці. В кутку — дерев’яна скриня. На лаві — вовняні покривала.
Усередині був чоловік — старший, широкоплечий, з сивою бородою і руками, які знали весло, ніж, мотузку. Він дивився на Олену мовчки. Не вороже. Просто… як на людину, яка ще не довела, що має право стояти тут.
— Вона каже, хлопчик хворий, — сказала жінка чоловікові.
Той кивнув, не зводячи з Олени очей.
— Дасть бог — переживе, — буркнув.
Олена дуже повільно видихнула. «Дасть бог» — це красиво, але дитині потрібне тепло й жир, а не молитва.
— Мені потрібне тепле молоко, — сказала вона. — І трохи жиру. Хоч крапля.
Жінка скептично підняла брови.
— Молоко? Тут море, а не луки.
Олена кивнула — і зловила себе на тому, що в її голові вже біжить список: коза, кури, яйця, запаси на зиму… Вона обірвала його. Не зараз.
— Якщо є коза, — сказала вона. — Або хоча б трохи масла. Хлопчику треба тепле й жирне. Горло. Груди. І тепло.
Чоловік зітхнув, ніби їм пропонували віддати золото.
— Є трохи, — сказав він нарешті. — Але чужим не даємо задарма.
Олена глянула на нього прямо.
— Я не прошу задарма.
Вона не знала, що може запропонувати тут, на березі чужого часу, але знала інше: люди поважають не благання, а рівність.
— Я вмію плести сітки, — сказала вона спокійно. — Міцні. Тонші, ніж ці. І знаю, як зробити так, щоб риба не псувалась так швидко. Я віддам роботою.
Жінка вперше за весь час трохи ворухнула губами — майже усмішка, але така, яку дозволяють собі лише люди, що не мають зайвих емоцій.
— Слова легкі, — сказала вона. — Тут дивляться на руки.
Олена кивнула.
— Дивіться.
Їй налили в дерев’яну чашку трохи теплого молока — розбавленого, бідного, але теплого. Дали шматочок білого жиру — схожого на козячий або тюлений. Запах був різкий. Олена на секунду зморщилась — але в голові одразу промайнуло материнське: «не морщся. У медицині і в житті треба вміти ковтати те, що неприємно, якщо це рятує».
Вона взяла молоко й жир, повернулася до сараю і вперше за цей ранок відчула щось схоже на злість — не на людей, а на сам світ: як можна, щоб діти мерзли, щоб виживання було ось такою буденністю?
Можна, — відповіла собі жорстко.
І ти тут не для того, щоб плакати. Ти тут, щоб робити.
Хлопчик прокинувся, коли вона торкнулась його плеча.
— Пий, — сказала Олена м’яко й піднесла чашку до губ.
Він спершу відвернувся — недовіра, звичка до того, що «дають» не просто так. Але потім ковтнув. Іще. Іще. Тепле молоко трохи розслабило його. Олена взяла жир, розтерла в долонях, щоб він став м’якший, і обережно натерла хлопчикові груди й спину.
— Тепло буде, — прошепотіла вона, більше собі, ніж йому. — Ми зробимо тепло.
Вона закутала його щільніше, притисла до себе. Хлопчик ще кілька разів кашлянув — але вже не так надсадно. Дівчинка прокинулась, підповзла ближче, носом ткнулась у материнську руку й тихо схлипнула, ніби боялась, що її знову залишать.
Олена поцілувала її в маківку.
І відчула дивне — не чужість, а раптом знайоме тепло, якого в її квартирі давно не було.
Ось воно, — подумала вона.
Ось те, чого в мене не стало в XXI столітті. Реальна потреба в мені.
Коли вони вийшли з сараю ближче до полудня, сонце так і не з’явилось. Небо залишалося свинцевим. Але у повітрі було більше руху: люди виходили з хатин, тягли рибу, лагодили човни, розвішували мокрі сітки, не розмовляючи зайвого. Кожен рух був економним, кожен жест — ніби вивірений з досвідом.
Олена йшла з дітьми повільно. Хлопчик тримав її за край сукні. Дівчинка сиділа на її руці — легенька, але важлива, як саме життя.
Біля великого будинку на підвищенні стояло кілька чоловіків. Один із них — старий, високий, з широкими плечима, у темному плащі — дивився на Олену так, ніби бачив не людину, а питання.
Жінка, яка їх прихистила, підійшла до нього й сказала кілька слів. Олена не почула всього, але відчула: це — старійшина. Або той, кого слухають.
Старий зробив крок вперед.
— Ти вдова, — сказав він без запитання.
— Так, — відповіла Олена.
— Ти чужа тут, — продовжив він.
— Так.
— Ти маєш дітей. І не маєш дому.
Олена мовчки кивнула.
Старий дивився довго. Потім промовив те, що було тут законом — простим, жорстким, як камінь:
— Тут не живуть ті, хто тільки просить. Тут живуть ті, хто приносить користь. Якщо ти корисна — ти залишишся. Якщо ні — підеш, коли море вкаже.
Олена відчула, як у неї похолоділо в животі. Не від страху — від чіткості правил. У XXI столітті правила були замасковані посмішками. Тут вони були прямі.
— Я розумію, — сказала Олена спокійно. — Я не прошу жити задарма.
Старійшина глянув на її руки.
— Що ти вмієш?
Олена могла б сказати багато. Але вона сказала тільки те, що тут мало вагу.
— Я плету сітки. Я можу зробити їх міцнішими. Я знаю, як сушити й коптити рибу так, щоб вона трималась довше. І я можу допомогти дітям і хворим не померти взимку від простого кашлю.
Навколо хтось тихо пирхнув — недовіра. Хтось мовчав. Жінки дивилися уважно. У цьому світі слова не були валютою. Валютою були результати.
Старійшина повільно кивнув.
— Є хата, — сказав він нарешті. — Порожня. Там ніхто не живе з минулої зими. Дах тече. Стіни тонкі. Якщо ти хочеш — бери її. Полагодиш — буде твоя. Не полагодиш — повернешся в сарай, а потім підеш.
Олена вдихнула — і вперше за цей день відчула не холод, а полегшення.
Дім. Навіть поганий. Навіть напівмертвий. Але дім.
— Я беру, — сказала вона твердо.
Старійшина ще секунду дивився на неї, ніби зважував, чи витримає вона. Потім відвернувся.
— Побачимо, — кинув він через плече.
Олена стояла з дітьми на руках і раптом зрозуміла, що вперше за довгий час — і в XXI столітті, і тут — вона не відчуває себе зайвою.
Вона відчула себе потрібною.
І від цієї думки в грудях стало так тепло, що навіть вітер на березі здався не ворогом, а випробуванням, яке можна пережити.
— Ми зробимо дім, — прошепотіла вона дітям. — Чуєте? Ми зробимо.
Хлопчик подивився на неї — і вперше за весь час у його очах не було страху. Лише втома й маленька, крихітна довіра.
— Зробимо, — тихо сказав він.
Олена ковтнула, щоб не заплакати, і криво усміхнулась.
— От і добре, — прошепотіла вона. — Пішли. Поки море не передумало.