Роздiл 1.

Розділ 1

Холод не бив одразу.
Він приходив повільно, підступно, як щось живе — спершу торкався пальців, потім зап’ясть, далі ліг під груди, змусивши дихати коротше. Олена прокинулася від того, що їй було важко вдихнути, наче повітря стало густішим, солонішим, важчим.
Вона відкрила очі — і перше, що побачила, було не стелю.
Над нею було небо.
Низьке, сіре, затягнуте важкими хмарами, які рухались так повільно, ніби їм було байдуже до людського часу. Вітер смикав за волосся, і Олена відчула, як щось грубе, незвичне торкається щоки.
Вона моргнула. Потім ще раз.
— Ні… — прошепотіла вона хрипко. — Ні, стоп…
Голос був не зовсім її. Нижчий. Втомленіший.
Олена різко сіла — і відразу пошкодувала. Світ хитнувся, холод ударив у груди, а десь поруч пролунав тонкий, переляканий плач.
Плач дитини.
Вона завмерла.
Поруч — зовсім близько — лежала маленька дівчинка, загорнута в грубу вовняну тканину. Обличчя червоне від холоду, губи тремтять, очі заплющені, але плач рвався назовні, як від болю.
— Тихо… — сказала Олена автоматично й потягнулась рукою.
Рука була чужа.
Тонша, з обвітреною шкірою, потрісканими пальцями, нігті короткі, брудні. Олена завмерла на піврусі — мозок уперто намагався зібрати реальність докупи.
Добре. Спокійно. Не панікувати, — сказала вона собі подумки.
Подивимось. Оцінимо. По черзі.
Поруч ворухнулося ще щось.
Хлопчик. Старший. Він сидів, притиснувши до себе коліна, і дивився на неї широко розкритими очима — темними, настороженими, занадто серйозними для п’яти років.
— Мамо?.. — тихо спитав він.
Це слово вдарило сильніше за холод.
Олена вдихнула різко — і відчула запах. Мокрої деревини. Риби. Диму. Солі. Старого одягу. Людського тіла, яке давно не знало тепла.
Добре, — знову сказала вона собі.
Це… це не сон. Але навіть якщо так — дитина плаче. Значить, діємо.
Вона притягнула дівчинку до себе, загорнула щільніше, притисла до грудей, інстинктивно шукаючи тепло. Дівчинка всхлипнула і трохи заспокоїлась, вчепившись маленькою рукою в її сорочку.
Сорочку.
Грубу. Лляну. Зношену.
Олена опустила погляд на себе — і серце пропустило удар. На ній була проста сукня, потерта, з латками, фартух поверх, ноги — в грубих черевиках, явно не з її шафи. Волосся заплетене абияк, під старою тканиною, що слугувала хусткою.
Навколо — берег.
Каміння. Водорості. Сіро-зелена вода, що дихала холодом. Недалеко — кілька низьких дерев’яних будівель, потемнілих від вологи й часу. Дим здіймався тонкими струмками — значить, там було життя.
Не кричати, — наказала собі Олена.
Крик — це втрата контролю. А контроль зараз — усе.
— Все добре, — сказала вона повільно, дивлячись на хлопчика. — Все добре. Я тут.
Він не виглядав переконаним. Але кивнув.
Це був поганий знак і хороший водночас. Поганий — бо дитина явно звикла не довіряти словам. Хороший — бо слухав.
Олена спробувала підвестися. Тіло було важке, ніби вона тижнями носила на собі чужу втому. У спині — тупий біль. У ногах — слабкість. Але вона встала.
— Холодно, — тихо сказала вона, більше собі. — Нам треба в тепло.
Вона не знала, хто ці діти. Не знала, де вона. Не знала, що сталося. Але вона знала одне: якщо зараз вони залишаться тут, на вітрі й біля води, нічого доброго не буде.
Будинки були близько. Коли вона підійшла, двері одного з них відчинилися, і назовні вийшла жінка — старша, з суворим обличчям, загорнута в темний плащ.
Вона глянула на Олену й дітей — і в її погляді було все: жаль, втома, настороженість.
— Ти знову тут, — сказала вона різко, з акцентом, який Олена ніколи не чула, але дивом розуміла. — Діти мерзнуть.
Добре, — відзначила Олена.
Мова — зрозуміла. Значить, не паніка.
— Я… — почала вона й замовкла. Слова не складалися. Бо що сказати? «Я не я»? «Я з іншого часу»?
Вона вдихнула й зробила простіше:
— Я піду в дім. Діти замерзли.
Жінка подивилась на неї довго. Потім кивнула.
— Іди.
Усередині було темно. Тісно. Але тепліше. Вогонь у вогнищі ледве жеврів, проте навіть він був порятунком.
Олена посадила дітей ближче до вогню, загорнула їх у все, що знайшла — старі плащі, ковдри, власну сукню. Дівчинка притулилася до неї, хлопчик сидів трохи осторонь, але вже не тремтів.
Добре, — подумала Олена.
Перше — тепло. Друге — вода. Третє — їжа.
Вона озирнулася. У хатині було бідно. Кілька мисок. Дерев’яний стіл. Сітки для риби, акуратно складені в кутку. Це було житло не жебраків — але людей, які живуть на межі.
— Де… — вона замовкла, обрала простіше. — Коли вони востаннє їли?
Жінка зітхнула.
— Учора. Риба. Більше нічого.
Олена кивнула. Усередині щось стиснулося — знайоме відчуття. Так виглядає життя, коли запасів нема, а завтра — не обіцяне.
Вона сіла на лаву, притиснувши до себе дівчинку. Дитина дрімала.
Добре, Олено, — сказала вона собі тихо.
Ти не знаєш, як ти тут опинилась. Але ти знаєш, що робити далі.
Вона підняла голову й подивилася у темряву хатини, де потріскував вогонь.
— Ми впораємося, — сказала вона вголос. — По черзі. Крок за кроком.
Жінка дивилася на неї довго. Потім повільно кивнула.
— Побачимо, — сказала вона. — Зима близько.
Олена не відвела погляду.
— Тим більше.
І в цей момент вона вперше відчула не страх.
А відповідальність.
Якщо хочеш, наступним кроком можу:
або продовжити Розділ 1 другою частиною (адаптація, перші спогади тіла, усвідомлення втрати чоловіка),
або перейти до Розділу 2 з побутом і початком виживання.
Ти ведеш — я поруч 

Коли діти заснули, стало по-справжньому страшно.
Не одразу — страх з’явився після. Коли не було більше куди бігти, кого заспокоювати, кому казати «все добре». Коли вогонь у вогнищі рівно дихав, а темрява за стінами хати здавалася глибшою за ніч.
Олена сиділа, притулившись спиною до холодної стіни, і дивилася на власні руки.
Вони були не її.
Не ті, до яких вона звикла — доглянуті, з акуратним манікюром, кількома ледь помітними зморшками віку, що не лякали, а просто нагадували про час. Ці руки були сухі, шорсткі, зі слідами важкої роботи. Вузлики на пальцях, нігті зламані, шкіра потріскана від вітру й солі.
Добре, — подумала вона вдруге за вечір.
Паніка нічого не дасть.
Вона повільно підвелася й підійшла до миски з водою. Вода була каламутна, але в ній відбивалося обличчя.
Олена завмерла.
Обличчя було молодшим, ніж вона очікувала. Десь років двадцяти п’яти, може тридцяти. Високі вилиці, бліда шкіра, очі — її очі — але глибші, темніші від втоми. Волосся світле, заплутане, вибилося з-під хустки. На скронях — дрібні зморшки напруги, не віку.
— Господи… — прошепотіла вона.
Голос знову був не зовсім її. Трохи хрипліший. Але живий.
Вона торкнулася щоки. Реальність не зникла.
Добре, — знову подумки.
Ти ж не маленька. Ти переживала й гірше.
І тут прийшло інше. Не страх. Не паніка.
Пам’ять.
Не її — але тіла.
Вона не накотила хвилею, не вдарила одразу. Вона просочувалась повільно, уривками, як холод у кістки.
Чоловік. Його образ був розмитий, але відчуття — чітке. Він був важливішим за все. Діти — так, але він був центром. Захистом. Опорою.
Його смерть.
Не крик. Не сцена. Порожнеча.
Борг. Обман. Слова, яким вірили. Гроші, які мали повернути — і не повернули. Дім, з якого вигнали. Вулиця. Приниження.
І діти.
Діти, яких тримали за руки, коли не було куди йти.
Олена повільно сіла на лаву.
— Отже… — прошепотіла вона, ніби звертаючись до тиші. — Я — вдова. Без грошей. Без дому. З двома малими дітьми. У холодному краю. Без майбутнього.
Вогонь тихо тріснув, наче насміхаючись.
— Ну що ж, — сказала вона вже твердіше. — Були й гірші умови старту.
Вона знову подивилася на дітей. Дівчинка спала, притулившись до її боку, маленька ручка стискала край сукні. Хлопчик теж дрімав, але насторожено, ніби готовий прокинутися від кожного звуку.
Вони не знають, — подумала Олена.
І їм не треба знати.
Вона обережно поправила ковдру, щоб не розбудити їх.
Отже, перше, — почала вона складати думки, як завжди робила в кризах.
Я жива. Вони живі. Ми разом.
Друге — вона не на вулиці. Є дах. Є вогонь. Є люди поруч, які принаймні не ворожі.
Третє — вона розуміє мову. І її розуміють.
Це вже багато.
Олена обвела поглядом хатину уважніше. Дерев’яні балки, темні від часу. Підлога нерівна. Запах риби, диму й сирості. У кутку — мішок із сушеною рибою. Біля стіни — кілька вузлів із речами. Жодної розкоші, але й не повна порожнеча.
Це рибальське поселення, — відзначила вона.
Отже, їжа — з води. Узимку буде важко.
Вона згадала, як батько колись жартома розповідав про північні поселення, про те, як люди виживали там століттями.
Риба. Сіль. Сушіння. Копчення.
Вона усміхнулась криво.
— Дякую, тату, — тихо сказала вона. — Зараз згодиться все.
За дверима вдарив вітер. Десь у темряві закричав птах.
Олена підвелася й підкинула у вогонь трохи деревини. Руки діяли самі, ніби пам’ять тіла підказувала, що й як.
Це не гра, — подумала вона раптом.
І не диво. Це життя.
Вона сіла поруч із дітьми, сперлася спиною на стіну й дозволила собі одну-єдину розкіш — втому. Не відчай. Не сльози.
Просто втому.
— Добре, — прошепотіла вона, дивлячись у вогонь. — Завтра будемо жити далі.
І в цю мить вона чітко зрозуміла: назад вона не дивитиметься.
Не тому, що не боляче.
А тому, що тепер у неї знову є сенс.
Готова рухатись далі: