Пролог.

Пролог

У квартирі Олени Северини завжди було чисто. Не «стерильно», не «як у рекламі», а рівно настільки чисто, щоб не чути, як підкрадається порожнеча. Чистота в її домі була не побутом — була кордоном. Лінією оборони. Якщо підлога блищить, посуд на місці, рушники складені, чайник вимитий і в шафі стоїть порядок, то наче й думки не розсиплються. Начебто.
Насправді думки давно трималися не на порядку, а на звичці. Олена жила на автоматі: прокинулася — зробила каву, поснідала чимось «корисним», відправила повідомлення дітям у месенджер, дочитала статтю, яку сама ж зберегла «на потім», і вкотре пообіцяла собі сьогодні зайнятися докторською — бодай годинку.
Вона завжди казала собі «годинку», бо «годинку» не страшно. А от «сядь і допиши» — це вже схоже на вирок.
За вікном стояв вечір кінця жовтня — той час, коли Москва (вона не любила це слово, але жила саме там, бо так склалося) стає темною ще до того, як люди встигають згадати, що бачили сонце. На підвіконні Олена тримала горщик із м’ятою — для чаю. М’ята чомусь трималася краще за людей: не вимагала пояснень, не ображалася, не зникала за кордон, не переставала відповідати, бо «завал на навчанні».
Олена зняла окуляри, провела пальцями по переніссю і глибоко видихнула. Втома була не фізична. Втома сиділа десь між ребрами, як холодна монета, і не давала розправити плечі, навіть коли вона робила вправи на спину. Її можна було маскувати косметикою, правильним светром, зачіскою, навіть усмішкою на роботі чи у дзвінку з дітьми — але вона нікуди не дівалася.
Коли Олена була молодшою, вона думала, що втома — це ціна успіху. Потім зрозуміла: іноді втома — це ціна неправильного життя.
Вона підійшла до кухні, налляла в чашку зелений чай, кинула туди м’яти і тонкий кружальце лимона. Усе точно, як любила. Її чашка — керамічна, не дуже велика, з ледве помітною тріщиною з боку ручки. Цю тріщину вона знала на дотик. Як старий шрам.
Чай пахнув травою й лимоном, і на секунду Олені здалося, що запах переносить її назад — у той час, коли вона ще мала відчуття «ми». Коли вони виїжджали з батьками за місто, до води, і батько розкладав на землі старий плед, розпалював маленьке вогнище, а мати кидала у казанок рибу, цибулю та кілька гілочок чогось, що Олена тоді називала «трава для смаку».
— Не трава, — сміявся батько, — а знання. Пам’ятай: у дикому світі виживає не той, хто сильніший. А той, хто думає.
Вона тоді кривила носа і бурчала:
— Тату, я не в дикому світі. Я в школі.
— Школа — це і є дикіший світ, — відповідав він весело. — Там тебе не з’їдять фізично, але морально — ще як.
Олена усміхнулася сама собі. На кухні було тихо. Лише годинник у коридорі відбивав секунди, наче нагадував: час іде, Олено. Ти не встигнеш усе відкласти «на потім».
Потім були роки, коли вона справді думала. Вчилася. Працювала. Писала статті. Сідала ночами над книжками, над людськими історіями — ніби хотіла розгадати формулу, за якою психіка тримається, коли навколо розвалюється світ.
Тема її докторської була наче підібрана під неї саму — «психологічні механізми виживання в умовах тривалої нестабільності». Вона могла говорити про це годинами. Вона могла розкласти по поличках чужий страх, чужу агресію, чужу апатію. Вона могла витягнути людину з паніки, як витягують з холодної води: повільно, не смикаючи, щоб не зламати.
А от себе… себе вона витягувала гірше.
Вона не була «нещасною жінкою», як люблять казати сусідки. Олена не була занедбана. Не була зламана «в побуті». У неї був гарний дім, робота, повага, освіта. Вона не плакала в маршрутці й не писала «сумні статуси».
Вона просто була одна.
І це «одна» не було романтичним. Не було красивим. Не було навіть трагічним — бо трагедія має кульмінацію, а її самотність була, як мокрий сніг: сипле й сипле, без крику, без грому, але все одно холодно.
Вона допила чай і перенесла чашку до вітальні. Там було світло — тепле, жовте. Лампа під абажуром робила кімнату затишною: полиця з книжками, плед, диван, акуратно складені журнали. На столі лежав ноутбук. Поруч — папка з написом «Дисертація. Розділ 3». Вона лежала так давно, що стала частиною інтер’єру. Як декоративна чесність.
Олена сіла на диван і відкрила телефон. Повідомлення від сина: «Мам, у нас все ок. Завтра залік. Не переживай». І смайлик. Син завжди додавав смайлик, коли не хотів говорити більше.
Від доньки — фотографія: кампус, кав’ярня, друзі. Підпис: «Мамусь, дивись, я нарешті купила пальто!». Олена машинально набрала: «Красуня. Я рада. Не забувай їсти нормально». І додала сердечко.
Вона відклала телефон. Сердечка були легкою валютою, коли немає, чим оплатити справжню близькість.
У голові прокрутилися слова колишнього чоловіка — не найгіршого, не злого, просто слабкого. Він колись сказав: «Олено, ти вся в голові. З тобою важко. Ти ніби завжди аналізуєш… навіть мене».
Вона тоді відповіла спокійно: «А ти ніби завжди тікаєш. Навіть від себе».
Він не зрозумів. Образився. Пішов.
Потім був інший чоловік — той, з яким вона спробувала «просто стосунки». Він був лагідний, уважний, приносив квіти. А потім якось між кавою і поцілунком сказав: «Ти ж розумна. Ти ж розумієш, що мені потрібна прописка. Ну, і квартира. Я ж не ворог тобі — я ж буду з тобою».
Олена тоді посміхнулася так, що йому стало холодно. І сказала:
— Ти не ворог. Ти просто симптом.
Після цього вона довго не пробувала нічого. Не тому, що боялася. А тому, що втомилася.
Втомилася пояснювати, що їй не потрібні красиві слова. Їй потрібні вчинки. Втомилася бути сильною, коли хочеться просто притулитися і мовчати.
Вона знову підняла чашку, зігріла пальці і раптом подумала: а може, я не втомилася від людей? Може, я втомилася від ілюзії, що мені ще колись буде як у кіно?
Ця думка була такою простою, що Олена навіть засміялася — тихо, вголос. Сміх прозвучав у пустій квартирі дивно — як чужий.
Телефон завібрував. Дзвонив батько.
— Олено, — його голос був теплий, трохи втомлений, як у людини, яка все життя працювала головою і навчилася відпочивати тільки тоді, коли не може далі. — Ти вдома?
— Так, тату, — сказала вона. — А де мені ще бути?
— Не починай, — усміхнувся він у трубці. — Ми з мамою подумали: може, приїдеш у вихідні? Мама пиріг зробить. І… я знайшов одну цікаву річ.
Олена насторожилася.
— Ти знову знайшов «цікаву річ», яка потім перетворюється на трьохгодинну лекцію?
— Ага, — весело зізнався батько. — І ти любиш ці лекції.
— Я люблю тебе, — сказала Олена тихо. — А лекції… я терплю через любов.
Батько засміявся.
— Добре. Але послухай. Я натрапив на старі нотатки про північні поселення. Там дуже цікаво про виживання: як вони утеплювали житло мохом, як сушили і коптили рибу, як робили сіль… і ще про водорості. Пам’ятаєш, ти малечою питала, як вони без аптек жили?
Олена ковтнула. Вона справді пам’ятала. Їй було тоді років десять. Вона сиділа на березі, тримала в руках гарячий кухоль з чаєм і слухала, як батько говорить про те, що історія — не про дати, а про людей, які мерзли, голодували і все одно жили.
— Пам’ятаю, — сказала вона.
— Мама теж підключилась, — продовжив батько. — Вона каже: «Олено ж психолог. Їй треба не тільки про душу, а й про тіло. Бо психіка на голодному шлунку — не працює». І я згоден.
Олена усміхнулася — тепліше.
— Мама як завжди.
— Я дам трубку, — сказав батько.
І одразу почувся голос матері — чіткий, трохи суворий, але в ньому було стільки турботи, що Олені захотілося раптом заплющити очі й просто послухати.
— Олено, — сказала мати. — Ти їси нормально?
— Так, мамо, — автоматично відповіла вона.
— Не «так», — відрізала мати. — А що саме?
Олена зітхнула.
— Салат. Риба. Каша.
— О, це вже щось, — сказала мати. — Слухай. Я згадала бабусю. Пам’ятаєш, як вона тобі казала: «Якщо зле на душі — прибери в хаті і випий теплого. А потім дивись, що в голові». Це працювало?
Олена тихо усміхнулася.
— Працювало.
— От. І ще. Ти завжди була гарна дівчинка, але надто правильна. Ти все терпиш. А треба іноді — не терпіти. Треба іноді — жити. Ти чуєш?
Олена ковтнула щось у горлі, що нагадало сльози, але не стало сльозами.
— Чую, мамо.
— Добре, — сказала мати. — Приїдь у вихідні. Ми не молодшаємо. І ти… — мати зробила паузу, — ти теж. Не відкладай себе на потім.
Олена хотіла відповісти щось жартівливе, але не змогла. Тільки тихо сказала:
— Добре. Я приїду.
Коли розмова закінчилася, Олена ще довго сиділа, тримаючи телефон у руці, ніби він був теплим. Вона згадувала бабусю і діда — їх уже давно не було, але іноді вони ніби поверталися в речах: у тому, як вона вміла в’язати вузли, як не боялася ножа на кухні, як розуміла, що від тепла починається життя.
Дід колись навчив її в’язати сітку. Він сміявся: «Жінка, яка вміє в’язати сітку, не пропаде ніде. Бо сітка — це їжа».
Тоді Олена думала, що це дурня. Хто зараз плете сітки?
А тепер… тепер вона раптом захотіла відкрити ту стару коробку на антресолі, де лежали бабусині нитки, дідові гачки, її дитячі «петлі». Наче це могло повернути їй відчуття, що вона не загублена.
Вона встала, пішла до шафи, дістала з верхньої полиці коробку. Пахнуло старим папером і лавандою — бабуся завжди клала лаванду у речі, «щоб моль не їла». Олена засміялася тихо: бабуся так само «клала лаванду» і в життя — щоб біда не їла.
У коробці лежали нитки, гачок, кілька старих листів і… книга. Тонка, з темною обкладинкою. Олена не пам’ятала її. Мабуть, хтось подарував. Або вона купила й забула.
Вона взяла книгу в руки. Обкладинка була дивна: на ній — холодна вода, темний берег, і силует жінки. Назва — стерта, ніби часом.
Олена відчула, як по спині пройшов легкий холод. Не страх — передчуття.
«Ну от, — подумала вона з іронією, — ще й мені бракувало містики. Дякую, життя. Дуже вчасно».
Вона повернулася на диван, знову взяла чай, відкрила книгу.
Сторінки були чисті.
Чисті, як сніг. Як білий аркуш. Як початок.
Олена перевернула одну, другу — нічого. Лише запах паперу і дивне відчуття, ніби книга чекає не на читача, а на того, хто напише.
Олена торкнулася пальцями сторінки, і в цей момент за вікном посилився вітер. Шибки легенько здригнулися. Лампа мигнула, але не погасла.
Олена підняла голову, прислухалась.
Тиша.
Вона знову подивилася на чисті сторінки і раптом подумала: а якщо я втомилася не від людей? А від того, що живу не своє?
Ця думка стала останньою.
Бо наступної миті світ — тихий, звичний, чистий — ніби відступив на крок.
І холод торкнувся її пальців так, ніби це була не книга.
Ніби це була вода.