Глава 29. Матір Долі

— Батько…

Руки дівчини розкрилися від неочікуваного удару, та вона так і завмерла в позі із простягнутими вперед порожніми долонями.

ДууХуч приземлився на твердий пісок і стрибком відсахнувся назад, залишивши вірний спис у тілі МодХуна. Його обличчя з нажаханого й здивованого вмить змінилося на похмурий і лютий вираз. Нещодавні наміри тікати й вибачатися зникли, щойно він почув цей голос… голос рідної дочки.

— Батько… це я… ХувХошиг! — губи її тремтіли так, ніби зараз вона розридається.

Дівчина простягнула долоню до обличчя, встромляючи кігті під краї маски. Покірно відгукнувшись на наказ, вона зникла, оголюючи забруднене піском, краплями крові й брудом миле обличчя. Далі зникла броня, і товстий хвіст неохайно закручених лозою локонів ударив по спині.

Вона зробила крок назустріч сім’ї, але у відповідь увесь натовп зробив два кроки назад.

— Хто ти? Що ти?!

Дівчина подала тіло вперед, залишаючи кінцівки встромленими в пісок позаду. Босі ноги встали на тверду поверхню й запекли від нещодавно створених опіків. З цієї висоти МодХуна в ній видавали тільки гілля-кінцівки, що все ще виднілися позаду, та спис, що руків’ям упав на землю, так і не покинувши рани в тілі.

— Мамо, тату, це я… — на її очах почали відблискувати зорями солоні сльози.

ДууХуч ривком руки завів Ітлег за спину, ховаючи ніби перед обличчям смертельної небезпеки. Увесь інший клан продовжив стрій, сформувавши конус із лідером на передовій.

— МодХун! Що ти зробив з моєю дівчинкою? Для чого? Чому?

— Ні… це ж я… як ти мене не пізнаєш?

Простягнувши руки вперед, широко відкривши по-дитячому невинні заплакані очі, вона повільно рушила вперед. Спис, що стирчав тупим кінцем у піску, уперся, блокуючи рух. Але вона ніби не зважала на це, продовжувала йти, і древко повільно встромлювалося все глибше в рану, виходячи позаду кривавим колом.

— Ні! Ти не вона! Лиш викривлений, спотворений МодХун, що вирішив одягти на себе… — він з огидою похитав головою, обурливо стиснувши губи, — мов одяг! Потворо!

— Це ж… Важкий шлях… — вона благально тягнула руки вперед, та тіло вже зупинилося. Спис глибоко засів у пісок біля ніг.

— Не смій! Не смій плюндрувати ці слова!

— Але… Я ніколи не здавалася. Вірила в ці слова…

Очі дівчини почали бігати вздовж строю, ловлячи по черзі погляди кожного з сім’ї. Усі вони в цей час дивилися на неї з… жахом і лютою відразою, так, ніби зграя Гологів загнала їх у глухий кут і тепер на очах поїдала їхніх дітей.

— Мамо, невже й ти не віриш?

Ітлег застигла в подиві, що холодив жили. Вона не дивилася на дівчину зі злістю. Вона дивилася кудись крізь неї, так, ніби ХайЯрка була вже не тут.

— Брати… невже ніхто?

Строй, озброївшись усім, що підвернулося під руку, повільно відступав назад від загрози. Без звуків, без розмов.

— Я тобі не пробачу! І хоч дочка померла, я не залишу її тіла тут! — прошипів ДууХуч, оглядаючи всі п’ятдесят МодХунів, що вишикувалися лякаючою стіною позаду дівчини, а потім закричав через плече: — Відходимо!

Авангард розбігся врозтіч і щодуху накивав п’ятами, піднявши хмари пилу. За лічені секунди їхні тіла вже зникли за хребтом бархану, і лиш луна донеслася мастодонтською мовою: “Тікайте!”.

Але велетенські звірі наче й не бачили всього цього хаосу — продовжували поїдати скинуті на землю фрукти й плямкали щелепами. Та почувши команду, неохоче розвернулися й повільно пішли до господарів.

Дівчина так і застигла в мовчазній сцені, оглядаючи вже порожній від родичів бархан. Гіркі й болючі сльози текли щоками донизу. Руки, витягнуті попереду, тремтіли, розгойдуючи повітря.

Щось м’яке й волохате лягло на плече важкою масою і підперло голову, загинаючи довге вухо ХайЯрки назад. Струмінь теплого несвіжого повітря подихом змахнув сльози. Дівчина відвела погляд убік.

Поряд стояв старий Найдвар — мастодонт батька і всієї сім’ї ХувХошиг.

— Ти розумієш, що це я? — хлюпаючи носом, вона повернулася до звіра обличчям, залишаючи його велетенську морду на плечі.

— Звісно, малече, — пробасив він мастодонтською мовою.

Руки ХувХошиг миттєво обійняли шию друга. Щоправда, через розмір дотягнутися вона могла тільки до невеликої її частини. Але цього було достатньо, щоб її обличчя сховалося в хутрі, як вона робила завжди, коли було зле.

— Чому?

— Я бачу твою душу. Відчуваю запах і чую серце.

— Але я змінилася…

— Ти ще занадто мала. У цій клятій пустелі все змінюється. Завжди змінюється. Якщо не змінюється — вмирає.

Дівчина ридала безперервно, не в змозі зупинитися, тож її слова виривалися заглушеними обривками й танули в кошлатому хутрі Найдвара.

— Він сказав “Потворо”… Я потвора для батьків!