Глава 27. Сила

ХувХошиг повільно провела поглядом уздовж високих, сучкуватих тіл. На них висіли брудні, але все ж цілі туніки. У руках затиснуті короткі для їхньої статури списи з твердого дерева із загостреним вістрям — проста, але дієва зброя для метання. Усім своїм виглядом вони демонстрували силу й намагалися залякувати — так, ніби тільки цим щосекунди й займалися.

Не мовлячи ні слова, у ХайЯрку полетіло ще два списи. Вони неслися швидко, але недостатньо: дівчина просто легким рухом змахнула в повітрі ратицею, невимушено відкинувши їх убік.

— Я прийшла поговорити. Досить випробовувати мене!

Перший і, очевидно, головний серед варти закинув довгі гнучкі руки вгору та назад, спритно дістаючи ще два списи. Інші лише грізно стояли позаду, надуваючись і роздмухуючи свої тулуби все ширше для показухи.

— Я надам твоє сповнене життя тіло моєму батькові в дарунок! — прогудів його внутрішній духовий орган, і в повітрі одразу пронизливо засвистіли два нові списи.

— Ти не такий… — черговий помах ратиці, що стирчала зі спини, легко відбив і ці списи. — Ти значно слабший за тих, які були в моїй ЦегЦел. Я не хочу вас вбивати…

— У твоїй?! Вбивати?! Смішно! Смішно! ЦегЦел ХайЯрки… чи що ти там таке?! І хто ж це був?!

— Удир, Халхав, Жед — ХувХошиг трохи присіла, готуючись до нових раптових кидків.

— Ха! Так ти від них просто втекла, мале звірятко?! — МодХун знову дістав списи, але цього разу кидати не поспішав. — Я тебе засмучу: тут їхня справжня домівка, і скоро вони повернуться!

— Ні. Я їх усіх вбила й тепер прийшла сюди. Я попереджаю тебе востаннє… - вона спокійно мовила, не відводячи зоровий контакт.

— Абсурд! І ти будеш суворо покарана за ці безглузді слова!

Велетень стрімко побіг уперед, із силою розкидаючи пісок убік. Списи неслися перед ним, мов гостре продовження його довгих рук. Тіло притискалося все ближче до землі, щоб зрівнятися зростом із дівчиною…

Але це виглядало так награно — ніби він відчайдушно намагався скопіювати рухи й стиль Удира. Та при цьому він не мав ні його велетенської сили, ні фанатичної віри у власні слова, ні впевненості в діях, відточеної довгими роками, — просто дешева, безпомічна підробка.

Майже перед самим зіткненням ХувХошиг різко розпрямила складені за спиною ратиці, що росли з її попереку. Цього єдиного потужного удару об твердий пісок виявилося достатньо, щоб вмить підскочити на пару метрів угору й на мить застигнути в повітрі прямо над невдалим лідером, який пролітав під нею.

Від її плечей миттєво вистрілили руки-жала, які з дивовижною легкістю пробили груди МодХуна й глибоко встромилися в пісок. Тіло, що стрімко летіло вперед, від такого удару різко зупинилося й повисло в повітрі, повільно опускаючись донизу.

Пролунав уже добре знайомий, чистий «Дзинь!» у грудях невдалого ватажка. Його серце-кристал розлетівся на сотні сяйливих фрагментів, які слухняно потягнулися до ратиць дівчини, огортаючи й швидко всмоктуючись у живу деревину.

ХувХошиг приземлилася на спину вбитого й замерла із закоченими догори очима. Щоправда, вона цього вже не бачила — свідомість поринула глибоко в спогади вбитої дитини…

— ШинеСаре, слухай уважно! — голос Удира огортав біле простирадло буття в чорний, холодний колір, тим самим вимальовуючи суворі риси довкілля.

— Так, батьку! — мовив хлопець, з яким вона щойно билася, але тут він був набагато молодшим.

Печера, вихід позаду, кам'яна сцена, велетенський МодХун у рясі перед стіною з малюками — добре знайоме місце. І таємничий голос розповідача — все той же. Він почав виголошувати легенду, початок якої раніше був таємницею для ХувХошиг:

Богам підкорена стихія
Зазнала краху в цих пісках.
Із неї вродиться Завія,
Що принесе в ІхЦел лиш страх.

Потік навчить життя стирати,
Вітри барханами ліпить.
І без можливості тікати
Ми будем жертви їй палить.

…І тоді прийде месія —
МодХун, якого не було.
Йому підкориться стихія,
І сам СарХор схилить чоло.

Туга життя знесе Потоком,
І віра в небо прокляне,
Чужі назвуть його пророком,
Сім’я ніколи не збагне.

Та змінить він себе і всесвіт,
Закон, довіру у серцях.
Ім’я в пісках залишить трепет
І у нащадків голосах.

Натовп навколо був виснажений, знеможений від постійної засухи, та під кінець легенди знову невпевнено заворушився. Ентузіазм, що незвідки узявся, підняв їхні руки й підкинув угору з окультно-нажаханим мугиканням. Капюшони впали на плечі від цього різкого руху, оголюючи голови й погляди. Вони не дивилися на оповідача, не дивилися на стіну з легендою — усі вони не зводили очей від Удира, який велично стояв на сцені, зверхньо оглядаючи кожного.

— Добре… — він поважно похитав головою з боку в бік. — Заводьте!

У печеру силоміць завели чоловіка-МодХуна в дорогому, але брудному й розірваному вбранні. Усі його руки були міцно зв’язані за спиною, а ноги були понівечені й ледь пересувалися по кам’янці. Маска з порожніми очницями повільно рухалася, оглядаючи зібраний натовп. Час від часу він зустрічався з кимось поглядом, та присутні одразу опускали очі в підлогу або сором’язливо відводили їх убік.