Глава 26. На вершині світу

Довгі й вигнуті в колінах чотири тонкі ноги МодХуна дуже швидко несли маленьке тіло ХувХошиг уперед. Поряд зі швидкістю вітру пролітав бархан за барханом та сухі, засохлі кущі. Позаду вили піщані бурі, сіялися темні сухі хмари й з’являлися закручені в спіралі торнадо, збоку з тріском репалася земля, і крізь неї забулькотів сотнями болісних криків Потік.

Але попереду… попереду все було дивовижно спокійно. Складалося таке відчуття, ніби прадавня ІхЦел просто не встигала за божевільною швидкістю ХайЯрки, і, цілячи нещастями прямо на її голову, постійно промахувалася й обрушувала свої негоди їй услід.

Швидкість дівчини помалу зменшувалася. Зовсім не тому, що вона виснажилася — навпаки, її тіло просто переповнювала дика сила, яку вона нещодавно висмоктала з переможених велетнів. Вона й пораненою вже не була: усе тіло, кожна клітина м’ясного тільця ХайЯрки відновилася, рани затягнулися, а кістки знову зібралися із сотні уламків в єдиний цілий скелет. Нові обладунки покривали всю верхню частину тіла й голову, а ногам навіть доторкатися до гарячого піску не було потреби — тепер їхню роль виконували гнучкі дерев’яні кінцівки МодХуна, що так зручно виросли з попереку.

Але з нею, все ж,  щось було не так… Перемігши Удира, ХувХошиг сповнилася лютою ненавистю й одразу зірвалася в путь, та тепер маленький, наполегливий голос у голові ожив і безперестанку докучав їй. Він звучав і звучав, крутився без кінця у свідомості, чекаючи відповіді, і як тільки її отримував — одразу ставив нове питання:

«Чи впевнена ти, що це поселення нападе, якщо ти не нападеш першою?»

— Звісно! Вони ж марять помстою їхньому минулому лідеру. Думають, це через нього їхнє поселення висохло. Моя ж ЦегЦел — це поселення ОорМода, остання крихта його життя. Так казав Удир, і це чітко було в його свідомості. І діях — нападі на трон і очікуванні в'ядання.

«І ти готова принести смерть усім?»

— Так!

«Точно? Усім без винятку?»

— Так! Вони ненормальні, вони вбивали й приносили в жертву свій же народ! Вони заслуговують на це! Я їх усіх ненавиджу!

«І дітлахів?»

— Що «і дітлахів»?!

Голос на секунду замислився й, повагавшись декілька митей, спокійно продовжив:

«Ти готова вбити абсолютно невинних дітей? Новонароджених, які ще уявлення не мають про лють, зраду та жорстокість?»

Тепер ХувХошиг почала вагатися й усе більше сповільнювала свій швидкий біг:

— Ні, мабуть… Вони не винні.

«А що буде з ними, якщо ти вб’єш їхніх батьків? Винищиш сім’ї, залишаючи малечу наодинці з розлюченою ІхЦел… Це ж усе одно що особисто привести їх на плаху, де сама пустеля стане жорстоким катом!»

— Я… я не знаю! Але якщо я залишу все як є, то нічого не зміниться! У мій дім знову прийдуть і будуть паплюжити ім’я мого єдиного друга! Що, як вони все ж виявляться сильнішими за мене й зможуть мене вбити?! Хіба це краще?!

Голос мовчав. Навколо чути було лише сухий вітер, що різав кутики її гострих вух. І десь серед цього легкого свисту нарешті сформувалася тиха, дивовижно знайома фраза:

«Важкий і довгий шлях задля мети…»

— Важкий і довгий шлях задля мети…

На цьому дівчині нарешті вдалося укласти крихкий мир із самій собою. Голос невпевненості остаточно зник, залишаючи ХувХошиг насамоті десь посеред безкрайньої пустелі — далеко від будь-якої з її минулих чи теперішніх домівок.

Вона зупинилася на бархані, розставивши ноги широко в усі боки, так що її ступні змогли нарешті встати на пекучий, але такий знайомий пісок. Міркуючи над діалогом із самою собою, поклала долоню на обличчя, заплющуючи очі. Дотик до сухого та рівного дерева здивував дівчину й змусив руку швидко відсахнутися на секунду. Але вже за мить пальці обох рук обережно торкалися й водили по новому обличчю — нарешті ХувХошиг остаточно усвідомила, що на ній. Обличчя з такими знайомими німими й спокійними рисами. Схоже… та все ж не зовсім його…

Долоні розвернулися пальцями назовні, і гострі кігті обережно встромилися в щілини між деревиною та шкірою обличчя. Трохи зусиль — і новий лик піддався: відкрився, мов кришка скриньки, й впав на груди, тримаючись за тонкі живі ліани, що до цього йшли вздовж шиї. Ще мить — і маска м'яко вросла у виріст на грудях.

Доторкнувшись до плечей і підчіплюючи наплічники з жорсткого дерева, вона відчула, як вони так само піддалися й зникли. Це ж дівчина повторила з усім обладунком, після чого оголені частини тіла нарешті відчули гарячі промені НарГал, а серце, ніби розтанувши, дрібно заколотилося у своєму звичайному живильному ритмі.

— Так краще, — вона з усмішкою оглядала своє знайоме тіло й щиро раділа його звичним вигинам. — Мабуть… все ж спочатку спробую поговорити. ХайЯри ж завзяті торговці, а отже й вправні дипломати!

Ступні знову піднялися вище, втрачаючи контакт із землею, і кінцівки МодХуна з новим натхненням понесли її вперед. Туди, де височіли велетенські піщані пагорби, за якими мало стояти загадкове поселення.

Чим ближче дівчина підходила до барханів, тим вищими вони ставали. Уже за пів години, коли вона мала б стояти біля самого підніжжя, виявилося, що до них ще дуже далеко. Вона бігла ще й ще, а їхні верхівки невпинно росли. Здавалося, що цей пісок зовсім не належав ІхЦел і ніколи не снував її відкритими просторами. Він ніби падав і накопичувався тонким струмочками прямо з небес, будуючи нові й нові поверхи безкрайньої вежі, яка й так пробивала хмари.