Глава 25. З Пекла

«Потік пекельно огортає,
Кістки мої у дно встромляє,
Життя висмоктує моє…
Навколо темно… я ніде».
— віршик із дитячої гри ХайЯрів.

Крики розтягнулися й повисли в гарячому повітрі, мов натягнута до межі струна. Час підступно сповільнився, змушуючи нескінченно переживати кожну жахливу мить падіння.

В обіймах ДууХуча тріпотіло тендітне тіло Ітлег. Світ перевернувся догори дриґом. Масивні туші мастодонтів розкинули в боки довге, жорстке хутро. За нього з останніх сил трималися побратими з авангарду, відчайдушно намагаючись видертися вгору. Поряд у невагомості літали мішки, діжки, якісь обривки коштовної тканини.

Крик раптово затих, і нескінченною хвилею перемішаних, моторошних звуків дико заричав сам Потік, змушуючи час стрімко пришвидшитися й стиснути нескінченність у мізерну мить.

Удар!

Пітьма.

Пекельний біль.

Нищівний тиск з усіх боків.

Тіло немилосердно розривало в різні боки.

Чиясь міцна рука раптом схопила ДууХуча за гомілку й із силою потягнула вгору. Ватажка витягнули на спину мастодонта, який наполовину загруз у рідкій трясині, але все ж тримався на поверхні завдяки своїм велетенським розмірам.

— Коханий, дихай!

Він не дихав.

Декілька ХайЯрів швидко перевернули ватажка на бік і почали ритмічно згинати його тіло й руки. І це спрацювало — крізь рот із важким кашлем вирвалися клуби вологого пилу та піску в перемішці з гнітючою рідиною.

Виплюнувши з себе, здавалося, майже половину ІхЦел, ДууХуч хриплим, осиплим звуком крізь порізану гострими піщинками горлянку просичав:

— Живі?! Цілі?! Усі?! — і виснажено сперся на маківку мастодонта, важко сівши.

На цьому звірові була вся його родина. Поряд із ним, мов велетенські пагорби-острови, Потоком пливло ще чотири повністю укомплектовані команди. Понівечені, із посіченими обличчями, поламаними й безжиттєво обвислими кінцівками — але всі цілі.

Мастодонтів несло на божевільній швидкості вздовж розлюченого Потоку. Тверда шкіра, густе хутро та кістяний панцир давали їм дивовижну живучість і можливість гігантським тушам хоч як-не-як балансувати на поверхні. Але це вимагало колосальних, нелюдських зусиль від бідних створінь. Гостре каміння, стіни широкої ущелини, уламки давно згублених цивілізацій врізалися в їхні тіла щосекунди, заповнюючи все навколо болісним стогоном звірів. Часу залишалося зовсім небагато.

ДууХуч, сидячи, усе ще безсило водив головою з боку в бік у гарячковій спробі знайти хоч щось… хоча б найменшу крихту надії. Частина побратимів навколо впала на коліна й простягла руки до далекого клаптика неба, читаючи молитви й благаючи богів про допомогу. Інша половина — терпляче й покірно дивилася на свого ватажка.

А він… він абсолютно нічого не міг вигадати. Їх несло божевільною течією по піщаному болоту, усі невеликі скелі вщент розбивалися об мастодонтів, а глибина каньйону… до поверхні рідної пустелі було не менше двох десятків метрів. Цей прадавній катаклізм висмоктував навіть найстійкішу надію. А часу… часу у них залишилось дуже мало.

— Лідере, що будемо робити?! — перекрикував нестерпний шум один із голів сімей.

— Не знаю… не бачу як…

Мастодонти безмовно й не домовляючись вишикувалися в довгий ряд і один за одним підпливли до прямовисної стіни прірви.

— Лізьте вгору, — промовив мастодонт ДууХуча.

— Вгору?! Кинути вас?!

— Ви дрібні, зможете видертися нагору й підтягнути братів!

Усе плем'я незадоволено почало заперечувати:

— Ні… А ви?!

— Ми… зустрінемося з вами у НарХутена. Будемо чекати на вас, щоб разом піти в нескінченний похід.

Жоден ХайЯр не зрушив із місця, не поліз і навіть не подивився вгору. А після того, як мастодонти навмисно струснули тілами, щоб скинути й підштовхнути господарів на скелі, ті лише міцніше сіли й з усієї сили вчепилися в жорстке хутро.

— ДууХуч! Не розлючуй мене! Рятуй свій клан! Рятуй свою сім'ю! — уперше в житті мастодонт підняв свій важкий голос на хазяїна.

— Дякую за турботу, друже Найдваре. Але я не можу врятувати сім'ю ось так. Бо ви і є наша сім'я. Ми вас не кинемо!

Мастодонт гнівно зам'явся й закрутив головою, але швидко заспокоївся, добре знаючи запеклу впертість свого вожака.

— Попереду! — закричав хтось, і всі миттєво розвернулися.

Прямо перед ними Потік почав різко витися з боку в бік, закручуючись під крутим кутом у дев'яносто градусів то в один, то в інший бік. У цих шалених закрутах течія стала ще лютішою: вона піднімала велетенські піщані хвилі, змушуючи Потік підніматися прямо по стіні й повністю оголювати щербате, нерівне дно.

— Тримайтеся! — закричав ДууХуч, з усієї сили вчіпляючись у густе хутро Найдвара й лягаючи ниць на живіт.

Усе навколо перевернулося набік, із силою вдаривши мастодонтів об один борт каньйону. Потім Потік раптово вирівнявся, прокладаючи шлях по дну, і знову кинув їх у бік іншого борту. А потім ще раз і ще раз — щоразу ніби збільшуючи свою нищівну силу, так що перший мастодонт на мить побачив край поверхні!