Глава 24. Розірваний ланцюг

НарГал сонно виїхала на своєму цацарі з-за віддаленого обрію, і небо вмить прорізали перші, ще невпевнені помаранчеві промені. Прийнявши мовчазне вітання від СарХора, який якраз зрівнявся з нею на небосхилі, вона разом зі свитою поважно рушила далі. Звичайний день, звичайні краєвиди ІхЦел із висоти її золотого царства… Та дуже незвичні події привернули увагу володарки й змусили пильно вдивлятися вниз, на великі довгі дюни.

З-за піщаного пагорба повільно випірнула велетенська рогата голова, тягнучи за собою ще більше, кошлате тіло. Мастодонт, ніби взагалі не страждаючи від спеки та нищівного навантаження, перевалив свою масивну тушу через бархан і так само поважно почав рухатися донизу.

На його високій спині впевнено тримав віжки ДууХуч. Закинувши ногу на ногу й повільно смакуючи гіркий дим із люльки, він роздумував. Погляд вожака був спрямований далеко за обрій — так, ніби він уже з цієї велетенської відстані міг чітко розгледіти їхню кінцеву ціль. Його відчуття й слух розчинялися й зливалися з пустошшю — надійна навичка, що дозволяла йому роками виживати на важких і небезпечних торговельних шляхах. Він був найкращим, і всі беззаперечно це поважали.

До міцного панцира мастодонта був прикріплений товстий канат. Він з’єднував першого звіра з другим, другого — з третім, і так далі по ланцюжку довгої колони. Зараз усі велетні йшли в єдиному злагодженому темпі, тож мотузка невимушено гойдалася з боку в бік під ритмічними струсами піску від важких лап. Але прив’язані вони були зовсім не просто так і не тому, що могли втекти. Домашні, розумні й майже повноправні члени родини — ці звірі ніколи не зраджували й були готові віддати життя за клан. Мотузка слугувала страховкою та підтримкою на випадок, якщо щось піде не так… А коли мова йшла про ІхЦел — завжди треба було очікувати найгірших несподіванок.

Поки всі лідери родин повторювали за ватажком і намагалися відчути небезпеку заздалегідь, мов живі сонари, інші ХайЯри також не сиділи без діла. По спинах звірів тупотіли сотні ніг: перевіряли обладнання, готували харчовий пайок і відпочивали позмінно, суворо за графіком. Злагоджений віками, стабільний механізм кочової крові.

— Ітлег, а ви точно впевнені, що варто було залишати минулу стоянку? Гарне ж було місце: вода, надійний захист від вітру завдяки горам і зручні торговельні маршрути звідти виходили…

— Та скільки ще ми мали там сидіти?! Усе чекали, коли той звір у руїнах помре… а він як на зло… — ХайЯрка до крові прикусила губу від роздратування. — Ми ж не осілий народ! Наша доля — це постійний шлях.

Постать мовчки відійшла, залишивши матір насамоті займатися готуванням вечері.

— Раз не вийшло нормально поснідати та пообідати через терміновий від’їзд, я вам такого Голога приготую… Сподіваюся, що Хоши знайдеться і їй також дістанеться шматочок…

Каструлі стукали, ложки дзвеніли позаду батька, у наметі. Але він так глибоко поринув у власні думки, що абсолютно нічого не чув навколо.

«Щось не так… Але що?! Що саме мене так непокоїть?!»

Він знову й знову прокручував у голові кожну фразу, кожен пройдений шлях, слова минулих днів… та все здавалося нормальним. І омріяну відповідь він ніяк не міг отримати.

Відповідь не прийшла ні через день, ні через цілий тиждень.

Тільки на чотирнадцятий світанок, під час ранкової молитви сяйливій богині, весь клан єдиним поривом підніс руки вгору зі словами:

Долоні ми складем в молитву,

НарГал послушники в піску.

Покірно просим довгу битву

На нескінченному шляху.

ДууХуч незадоволено плюхнувся назад на спину мастодонта, гарячково осмислюючи слова молитви й безнастанно повторюючи їх собі під ніс:

— Просимо довгу битву на нескінченному шляху… довгу битву на шляху… Але… Де ж ця битва?!

Уся головна проблема цієї подорожі полягала саме в тому, що вона була ідеально гладкою та спокійною. Усе йшло чітко за планом. Пустеля поводилася неймовірно лагідно й тихо… ніби підступно чекаючи, коли жертва сама залізе в її пастку. А поки що вона стелила перед ними рівний шлях, відганяючи всі люті вітри й густий пил подалі…

По спинах мастодонтів у ланцюжку колони прудко застрибала фігура, швидко наближаючись до першого звіра — того, що вів усе військо. Його важке крехтання від високих стрибків почало наростати, поки прямо в спину ДууХуча не встромилося уривчасте дихання.

— Ми майже дісталися! Ось, бачиш там отой великий пагорб?! Там я й прокинувся тоді!

— Дякую, Дааце. Попередь інших: звертаємо й зупинимося за п'ятнадцять хвилин.

Стрій звірів повільно підійшов до великого бархана, на який вказував палець ХайЯра. Наблизившись, вони обійшли його по широкій дузі й зупинилися з іншого боку. Частина екіпажу пострибала вниз і зібралася біля ватажка.

ДууХуч стояв біля самого підніжжя. Замість пологого схилу тут зяяла темна діра — ніби вхід у підземну печеру. Пісок не обвалювався й тримав форму тільки тому, що всередині простір з усіх боків підтримувався велетенськими кістками — вигнутими ребрами.

— Жаал… малюче… — повільно, мовою мастодонтів тужливо прогудів звір на чолі ланцюжка.