Глава 22. Той, якого не було

Так зелено! Так яскраво навкруги! Очі ХувХошиг потроху звикали до дивовижного всесвіту, що лився в її свідомість зі згасаючого життя Удира.

Вона стояла в самому центрі пишного та величного лісу, де замість звичайних дерев росли лише маленькі ЦегЦел. Під ногами чистою, прозорою стрічкою стелився струмок, що стрімко нісся між коріння, огинаючи кожну Квітку Пустелі, мов маленька гнучка змія. Навколо неспішно ходили сотні й тисячі МодХунів, займаючись кожен своєю буденною справою. Проходячи один повз одного, їхні духові труби здималися вгору й видували м'які звуки вітань, що гармонійно перепліталися з дзвінкими піснями птахів, які відпочивали на дахах їхніх живих домівок. Усе навколо наповнював мир та повна гармонія з цим променистим світлом.

— Привіт! — неочікувано для самої себе дівчина у відповідь приязно помахала створінню навпроти.

Але… той МодХун дивився зовсім не на неї, а крізь прозоре тіло ХайЯрки. Туди, де з іншого боку так само привітно гойдала рукою якась МодХунка. І як би дівчина не стрибала, як би не намагалася заговорити з оточуючими — вони абсолютно ніяк не реагували. Так, ніби її тут взагалі не існувало.

Зморщивши незадоволено ніс, ХувХошиг повільно пішла вздовж струмка, з цікавістю оглядаючи дивовижні споруди, первісну природу та створінь навколо.

— Від-дай! Я-бу-ду-ге-ро-єм! — бешкетний дитячий голос раптово пролунав десь попереду.

Ця вимова… Це специфічне, заплинне звучання труб… Серце дівчини зупинилося на мить, а потім закалатало, мов скажене, змушуючи ноги нестримно нестися вперед на цей знайомий голос.

— Ні! Великим героєм буду я! Ти навіть говориш ненормально!

Попереду двоє маленьких МодХунів стояли на скромному дерев'яному містку без перилець і з галасом тягнули в різні боки грубо витесану ляльку. Її руки, розставлені в обидва боки, вже жалісно рипіли від сильного натягу.

— Так-го-во-рить-мо-я-сім’-я!

Долоні одного малюка зненацька зіслизнули, і він кубарем полетів вниз, прямо в неглибокий струмок. Боляче вдарившись об дно, він ображено захникав.

— Ох… ти ж! От чому тобі завжди не щастить і ти вічно потрапляєш у такі безглузді ситуації?!

Друге дитинча спритно зістрибнула у воду, миттєво намочуючи своє дерев'яне тільце та плетену туніку. Він простягнув руку й, міцно підхопивши друга, витягнув його на берег:

— Ось! Тримай! Пограйся трохи, а потім даси мені.

— Дя-ку-ю, У-ди-ре!

Здалеку забриніли гучні духові труби, повторюючи одну й ту ж фразу двома мовами — мовою звуків МодХунів і загальновживаною:

— ОорМоде! Ти де?! Пора додому!

ХувХошиг побігла ще швидше, щоб наздогнати малюків, але все навколо раптом затягнуло білим, сліпучим світлом. Вона на мить застигла посеред білого нічого, розгублено озираючись по боках. Та вже за секунду цей порожній простір почав заповнюватися новими елементами — мовби якийсь невидимий художник вимальовував їх власною рукою на піску. А далі ця ж рука яскраво розфарбувала всі образи й змусила їх жити й рухатися.

Дівчина усвідомила, що тепер знаходиться біля неглибокої печери. З боку входу чулися звуки духових труб і бешкетний гомін дітей. Схоже, вона була зовсім близько до селища. З іншого боку від лазу стояли із десяток не дуже великих МодХунів спиною до неї. Обличчям до них височів інший — у довгому й темному плащі-робі. Захоплено награваючи духовими трубами, він показував малюнки на стіні й розповідав прадавню легенду, уривок якої дівчина встигла вхопити:

…І тоді прийде месія —
МодХун, якого не було.
Йому підкориться стихія,
І сам СарХор схилить чоло.

Туга життя знесе потоком,
І віра в небо прокляне,
Чужі назвуть його пророком,
Сім’я ніколи не збагне.

Та змінить він себе і всесвіт,
Закон, довіру у серцях.
Ім’я в пісках залишить трепет
І у нащадків голосах.

— Я-хо-чу-ста-ти-цим-ме-сі-є-ю!

— Та куди ж це тобі?! Ним точно стану я! Не все ж має діставатися твоїй правлячій сім’ї!

Почувши знову знайомий заплинний голос, дівчина спробувала підібратися ближче. Вона почала розштовхувати підлітків, які завзято галасували, поки нарешті не побачила знайому маску. Схопила його за плече… але образ знову розтанув, і все навколо покрила густа імла.

Темно… настільки темно, що навіть очі ХайЯрки не могли прорізати цю пітьму. Уперше в житті їй до нестями закортіло мати при собі смолоскип, і… дивовижним чином поряд промалювався гарячий вогник на дерев'яній палиці. За ним з’явилася довга дерев’яна рука, а далі — й увесь величний силует.

ОорМод стояв на самій верхівці високої дюни, споглядаючи вниз разом із Удиром. Уперше в житті ХайЯрка бачила свого друга повністю цілим — без жодної подряпини, з неушкодженими й не зламаними кінцівками. Його загартоване тіло дбайливо огортав новенький і, судячи з вишуканої тканини, дуже дорогий плащ.

— Во-на-на-су-ва-єть-ся!

— Так. З кожним роком її стає все більше й більше. Невже… невже ми прогнівали богів пустелі, і це наша кара?!