Глава 21. Смерть

Хрускіт тіла, кінцівок, що з тріском ламалися, і передзвін розбитого на дрібні шматочки кришталю.

— Ну що? Ти закінчив? — за спиною важко загудів Удир.

У гігантській руці МодХуна, прямо біля його масивних, мов суцільна кам'яна плита, грудей, зависло нерухоме тіло. Тепер воно було схоже на ляльку, яких так любили майструвати діти: руки й ноги безсило опущені вниз, гойдаються в такт кожному руху МодХуна, а голова спадає то вліво, то вправо, час від часу безпорадно закидаючись назад. У цей момент стає особливо лячно дивитися на цей порожній, беземоційний погляд згаслих очниць.

— Вона мертва, — густо відповів ХалХаве.

— Добре, ми виконали свою роботу. Давай забиратися звідси, бо ЦегЦел уже гниє та швидко в'яне.

Велетень повільно розтиснув долоні своїх чотирьох рук, від чого тіло дівчини ще раз важко затріщало, але все одно залишилося між пальців, які обережно його утримували.

— Ти поранений? Вона чинила опір? Чому так довго?

Широченний МодХун лагідно спустив дівчину на підлогу й бережливо поклав прямо в центрі кімнати — біля того місця, де колись велично височів її предок-трон. Тут, під теплим жовтим світлом СарХора впереміш із палючими променями НарГал, здавалося, що крізь маленьке віконечко в стелі її буремна душа повільно піднімається вгору, до прабатька-дерева. І вона, зависши на хвилину в цьому яскраву стовпі світла, оніміло дивиться в його бік і зневажає… не проклинає й не ненавидить… а саме глибинно зневажає…

— Удире, ти впевнений, що нам дійсно треба було це робити? — крізь арку повільно просунулася голова, поки решта тіла все ще з трудом пролізала назовні.

— Ти знаєш: не ми обрали цей шлях! Так було передбачено, — велетень очікував назовні, склавши всі чотири руки на широких грудях. — Саме мені випала доля докорінно змінити наше суспільство. І як би важко не було… я мушу це зробити!

Квітка, мов перетворене на порохняву дерево, здригалася й розвалювалася прямо на очах. За спиною Удира важко летіли вниз зів'ялі ліани та висохле листя. Під ногами деревина плакала смолою й провалювалася в пісок.

Зникла ще одна ЦегЦел — під пильним і холодним наглядом вожака.

— Аааа-ах! — повітря шаленими потоками увірвалося всередину ХувХошиг. Вона жадібно виривала його з простору, всмоктувала все до останньої крапельки, до межі роздимаючи легені. Груди ожили в шаленому ритмі, і серце знову погнало по тілу й у мозок життєдайну кров.

«Що це було?!» — моторошні кадри все ще крутилися перед очима, не бажаючи покидати свідомість. «Що це за місце? Інша ЦегЦел? Що за дівчина-МодХун лежала на підлозі і чому там був Удир? Чому я бачила все це?!»

Тіло почало повільно ворушитися, і біль, що ніби увесь цей час накопичувався в безжиттєвих м’язах, раптом уколов сотнями тисяч розпечених голок.

Вона висіла на своїх дерев’яних, тонких і гострих додаткових руках високо над підлогою. Вони наскрізь прошили груди велетня, трохи правіше від середини. Кам’яна пластина з грубої деревини виявилася не жорсткішою за воду чи жир Голога. Всередині велетня, прямо по її ратицях, щось безперервно бриніло в такт хворобливому гойданню її тіла. Маленькі, подрібнені камінчики… осколки ядра.

ХалХаве висихав просто на очах — усе його життя, соки й прадавні сили ніби перетікали, жадібно засмоктуючись тілом дівчини. Його міцна деревина тріскалася, і цільні пластини крошилися на дрібну сіру мозаїку. Німа голова безсило впала на груди. Духовий орган на спині остаточно замовк і більше не дихав. Велетень повільно осідав, опустившись на одне коліно, і назавжди застиг у цій німій позі. Мов сухий чагарник посеред мертвої пустелі.

ХувХошиг з силою висмикнула свої кінцівки з порожньої статуї й полетіла вниз. До підлоги після осідання МодХуна залишалося менше метра, тож вона обережно підставила босі ноги, пальцями донизу.

Навіть коли пальці торкнулися деревини, ноги безсило підкосилися — дівчина зі стуком упала ниць на підлогу. Тіло все ще не відійшло від нещодавніх важких судом, кістки в ногах ходили з боку в бік… вона все ще не відновилася… хоча раніше ХайЯрці й мріяти не доводилося про те, щоб бодай просто вижити після такого.

— Ну що? Ти закінчив? — з вулиці важко загудів Удир.

«Треба встати! Треба битися! Я мушу!» — панічно крутилося в голові, поки її безсилі руки та ноги ледь борсалися, мов рибина, яку давно викинуло з води на сухий берег.

— Ти поранений? Вона чинила опір? Чому так довго?!

«Важкий шлях…» — цідила дівчина крізь щільно стиснені зуби, намагаючись усіма залишками сил підвестися й побігти вперед, на своїх кривдників.

— Жед, подивись, як там справи.

Струнка постать дівчини-МодХуна гойданула пишною зеленою кроною і, не відриваючи тривожного погляду від Удира, повільно побігла в бік входу.

— Аааааааааа! — моторошний, душороздирний крик дикого болю потужною хвилею пронісся з тронної зали.

Ватажок навіть не ворухнувся, застигши в позі зі схрещеними на грудях руками. Він лише мовчки гойданув маскою своїй супутниці — продовжуй іти.

ХувХошиг кричала, стогнала й ридала від нестерпного пориву нового, нелюдського болю. Він, ніби сотнями невидимих розпечених рук, пробивав шкіру та м’язи попереку й міцною хваткою тримав її за самий хребет. Паралізуючий удар вигинав усе тіло дівчини високою аркою прямо на підлозі й геть блокував дихання. Та невидимі руки не зупинялися на цьому. Вони розтягували, тягнули, ніби силою відривали кожен хребець біля тазу з його звичного місця, а потім у цей порожній проміжок із силою вганяли фантомні дерев'яні пальці. Ті туго перепліталися джгутом, пірнали в спинний мозок і намертво зросталися з нервовими волокнами.