Глава 20. Єретик

— ОорМоде, вони ж уже мали прийти! Увесь цей час мали прийти... — бідкалася дівчина, накручуючи вже яке за рахунком коло навколо трону. — Минула ціла вічність! Три дні з моменту прильоту ЕдНег я не знаходжу собі місця… не можу нормально спати, їсти… Ти взагалі мене слухаєш?!

Трон, розкинувши сучковаті долоні й вперши в неї порожні очниці, мовчазно стояв, як і завжди. Хоча якби його ноги не вросли так щільно та не переплелися з корінням ЦегЦел, мабуть, він давно б уже не стерпів і втік звідси подалі… якби тільки міг…

ХувХошиг у пориві нервових емоцій відкинула вбік порожній панцир СохорЧулуна, і він дзвінко скотився вниз із вже вражаючої гори собі подібних, прямо біля входу.

— "Я вітаю вас у моїй ЦегЦел…" Ні, якось занадто пафосно, та й з якого дива вона взагалі стала моєю?!

Розтріпане чорне волосся літало з боку в бік при кожному різкому повороті голови. Це ще більше розпалювало й без того натягнуті емоції дівчини.

— Ну чому не можна було просто передати привіт через ШувуНар?!

Вона нервово схопила тонку ліану, що звисала зверху, й сильно смикнула. Та слухняно піддалася й м'якою мотузкою впала на пошорклу від постійних полювань долоню.

— А може… може, вони передумали й просто не пішли сюди?

Пальці спритно обхопили неслухняне волосся й міцно стягнули його ліаною в тугий вузол. Тепер локони перестали хльостати обличчя, зате щоразу боляче били між лопаток при кожному русі.

— Ні… ну як це передумали?! Я їх тут чекаю, а вони що, не прийдуть?!

Глухий хрускіт панцира, що розтріснувся під чиєюсь важкою стопою, змусив ХайЯрку нарешті замовкнути. Вона повільно, не кліпаючи й щільно стиснувши зуби, намагаючись не видавати жодного різкого руху, почала розвертатися до входу в залу. Так, ніби знову потрапила в підземну пастку піщаного колодязя.

В арці, трохи зігнувшись під низькою живою стелею, стояв МодХун. Його довжелезна, товста дерев'яна рука, розкинувши пальці, міцно трималася за вхідну стіну, а біле, беземоційне обличчя з порожніми очницями застигло, уважно розглядаючи підлогу. Прямо під однією з його чотирьох ніг лежали понівечені шматки неймовірно твердого хітину — залишки нехитрої трапези дівчини.

— Вибачте… я зараз приберу… — рефлекторно прогерготала вона, усім своїм єством щулячись і стискаючись під нищівною, важкою аурою велетенського відвідувача.

Він мовчки проліз всередину, коротким помахом голови запрошуючи ще двох. Один виявився меншим за зростом, але значно ширшим, із масивним тілом, зібраним ніби з важких здерев'янілих чурбанів, а не з гілок і ліан. Другий — тонкий і високий, мов гнучкий стовбур сухий пустельної рослини. Він трохи забарився на вході, постійно чіпляючи верх арки своєю пишною зеленою кроною, що густо росла прямо за його дерев'яною маскою.

— Я вас вітаю в моїй… — подих дівчини раптово перехопило.

Стіни ЦегЦел затрусилися й заходили ходуном. Повітря всередині тронної зали потужно завібрувало, створюючи важкі звукові хвилі — духовий орган першого МодХуна заговорив до неї. Він завив, пронизуючи все її нутро до самих кісток своїм глибоким, низьким басовим гулом.

ХувХошиг знала з розповідей брата, що такі низькі звуки в МодХунів означають лють, гнів та глибоке незадоволення. Але зараз… зараз усе було зовсім не так. Ця дивна мелодія не просто неслася жахливим гарячим поривом — вона жадібно поглиналася кожною клітиною її оновленого тіла. Всмоктувалася шкірою, а та, у свою чергу, ніби роздирала її зсередини, обпікаючи все на своєму шляху. Уперше в житті вона, ХайЯрка, нарешті осягнула справжній сенс цих нот.

Речення, окремі слова й глибокий зміст… вони ховалися в цій мелодії. Але це була не звичайна людська мова. Вони відчувалися як фізичний дотик. Ніби на її спині, руках і ногах одночасно безліч невидимих пальців, виставивши довгі й гострі пазурі, почали виводити слова. Висікати кривавим шрамом кожен окремий символ. І як тільки гучний виступ велетня закінчився, ці болючі відчуття миттєво зникли, залишивши ХувХошиг із купою відокремлених, хаотичних слів у голові. Вона гарячково спробувала скласти їх у докупи:

— Він. МодХун. Тут. Птаха. Сказала. Де?

— Я — ХайЯрка! — різко відрізала дівчина й одразу залякано осіклася.

Глибокі і чорні очниці велетня дивилися ніби крізь ХувХошиг, байдуже розглядаючи деталі кімнати під новий, глибокий гул своїх спинних трубок:

— Хайяр — ти. МодХун — де, а?

Дівчина робила довгі паузи, важко осмислюючи кожне запитання, і, здавалося, починала потроху опановувати це дивне, болюче сприйняття мови звуків.

— Його… його немає…

— Немає у ЦегЦел? Полює він? Повернеться коли?

— ОорМод… він помер… — дівчина з болем відвела погляд убік, углиб залу, де височів трон.

— ОорМод?! — тональність спинних трубок велетня миттєво змінилася. Серед важких басових нот раптово з'явилися високі, чисті, майже радісні вібрації, що потроху перетікали в урочистий, тріумфальний передзвін. Складалося дивне враження, ніби його застигла маска без рота на мить щиро посміхнулася.

— Ви… ви його друзі?