Глава 18. Квітка Пустелі

ХувХошиг розплющила очі. Над нею тільки-но перемалював нічне небо з білого в глибокий синій колір місяць СарДе. Майже три години вона провела у повній непритомності, й зараз здавалося, що все пережите під землею було лишень страшним сном.
— Ну й добре… пора повертатися, — вона солодко позіхнула, звично прикриваючи рот долонею.
Дівчина невпевнено, трохи скривившись, розглядала свою кінцівку. Її рот дуже ввічливо й акуратно прикрила сучковата дерев'яна гілка, що виросла прямо зі спини.
— Усе ж… не сон…
Виявилося, що підводитися на ноги, коли прямо на спині є довжелезні міцні лапи, неймовірно зручно. Просто відштовхуєшся ними від землі — і ось ти вже стоїш… навіть власні коліна згинати не треба. Щоправда, долоней вони не мали, тож за списом таки довелося нахилятися самостійно.
З глибокої дірки в пустелі луною все ще доносився приглушений писк та шурхіт невдалих підземних нападників. Заглядаючи в цю вирву, дівчина знову згадала божевільне падіння й свій стрімкий підйом, тож поспішила різко відійти від небезпечного краю.
Йти назад, тримаючи спис, виявилося куди важче. Не те щоб вона виснажилася, ба навіть навпаки — після тригодинного глибокого сну сил у тілі було хоч відбавляй! Але цей спис… Вона виставила його перед собою під м'яке місячне сяйво, і все одразу стало на свої місця: на зеленому вістрі важким вантажем висіли десятки неочікувано впольованих під час забігу тушок.
Вона вже вхопила першу почвару, щоб байдуже скинути її назад у прірву… але раптом задумалася. Рот неочікувано рясно наповнився слиною, а роздутий живіт зголодніло забурчав.
— Ні… ні! Ну… вони ж гидкі!
Але дике бажання хоча б спробувати їх на зуб не відпускало. Тож вона обережно, двома пальцями взялася за хітинову лапку, прямо біля тільця, і різко потягнула. Лапка з гострим гаком слухняно відірвалася, але волокна м’язів усе ще тягнулися зсередини й довго не хотіли відриватися. Дивний шматок сирого м’яса повільно гойдався, піднятий вгору на рівень її очей. Химерне видовище.
— Ну… я тільки спробую!
Її губи впилися в отвір, і дівчина жадібно засмоктала м’ясо, витягуючи його залишки з кінцівки, мов солодкий сік із трубочки. Слизька й м’яка… дуже незвична плоть… Пахло вона абсолютно так само, як і свіжоспечений Голог… і виявилася неймовірно смачна! Потім з'ясувалося, що й нутрощі, і м'яке пузико, і навіть дивні червоні очі СохорЧулунів, які з тріском лопалися між зубами, наче стиглі ягідки, були просто неперевершеними на смак! Тож перші повністю обгризені панцири невдовзі полетіли назад у темну діру, прямо на голови своїх ще живих родичів.
— Як гарно вийшло. Схоже, тепер я знайшла для себе майже нескінченне джерело їжі! — з ситою посмішкою сказала ХувХошиг, проводячи поглядом тіла істот, що падали вниз.
Подорож додому виявилася швидкою та напрочуд цікавою. Точно знаючи, куди йти, її ноги цього разу обережно й упевнено крокували по самих верхівках крутих барханів. Спис лежав на плечах, мов звичне коромисло для відер із водою, правда, замість них на ньому тепер погойдувався надійний провіант на кілька днів уперед. Сама ж дівчина всю дорогу захоплено вивчала своє нове тілесне знаряддя.
Вона витягнула вперед свою руку, виставивши долоню догори. За цим рухом велика й тонка дерев'яна кінцівка слухняно витягнулася вгору на всю свою довжину, потім плавно склалася навпіл і посунулася вперед, обережно вкладаючись прямо в руку дівчини. Потім знову піднялася, ледь торкаючись своїм гострим кінцем-голкою до шкіри. ХувХошиг підняла долоню, схопила лапу за саме вістря, провела стиснутим кулачком уздовж гладкої гілки й м'яко відпустила. Потім почала крутити нею, згинати, уявляти рукопашний бій…

Усі ці рухи та й сама дерев'яна гілка відчувалися нею рівно так само, як і звичайна, рідна рука ХайЯрки. Всі дотики й біль, тепло і прохолода, шорсткість кори. Абсолютно все. Тепер, роздумуючи над цими новопридбаними можливостями, вона навіть не могла збагнути, як до цього взагалі примудрялася жити тільки з однією парою рук…
Нарешті щільний стовбур паростка заблимав на горизонті, і ХувХошиг з усіх сил побігла додому. Влетівши на знайомий бархан, вона з неочікуваною силою встромила спис у землю й міцно обняла теплу деревину.
— ОорМоде! Ми це зробили! Знайшли їжу і тепер точно не помремо з голоду!
Ще трохи потримавшись за кору й слухаючи нічний вітер, вона вже готувалася розвернутися, щоб за звичкою полити свого друга… але цього разу дерево раптово заговорило.
Нічне небо, залите червоним світлом місяця СарНега, прорізав душороздирний скрегіт. Страшний скрип і хрускіт живої деревини пробивав до самих кісток і лякав так, як не міг злякати навіть хижий Голог. Стовбур раптом повністю ожив, зашаленів і почав вібрувати, мов скований міцними ланцюгами в’язень у палкому бажанні звільнитися.
Біль.
Дівчину миттєво відкинуло потужним ударом масивної ліани — однієї з тих, із яких і було сплетене все голе дерево. Вдарившись об пісок спиною, влипши в нього на всю товщину свого тіла та ледь не втративши свідомість від удару, вона, широко розплющивши очі, шоковано спостерігала за неймовірним, моторошним танцем, що відкривався її погляду.
Дерево гарячково розплітало кожну частину свого тугого джгута, розкидаючи й розкручуючи всі свої кінцівки, мов велетенський купол із нескінченних віял. Вони все ширше розходилися навколо, підіймаючи нестримні пориви гарячого вітру, а разом із ними — шалені піщані вихори, що маленькими конусами втікали вдаль від епіцентру. Але дерево продовжувало крутитися й наздоганяло їх, кожним ударом гнучких лоз розбиваючи ці смерчі знову на мертвий, покірний пісок.
Нарешті остання лоза вирвала по спіралі величезний шматок землі під корінням і раптово зупинилася. Тепер замість колишнього довжелезного стовбура прямо посеред оазису ХувХошиг височіло значно менше, але набагато ширше дерево… навіть ціла архітектурна споруда. Його гнучке гілля розійшлося глибокою воронкою в сторони. Інша частина лоз заплела навколо цієї воронки правильну сферу, пропускаючи та закручуючи між зовнішніми напрямними міцні спіральні кільця паралельно землі. Цей живий купол був настільки величезним, що майже доходив до онімілої дівчини. Був би бархан трохи ближче — і її неодмінно розмазала б або розполовинила одна з цих гілок у своєму лютому пориві.
Трохи перевівши подих, ХайЯрка відштовхнулася від піску своїми новими дерев'яними руками МодХуна і, похитуючись, повільно підійшла ближче. Вона обережно переступала через глибокі борозни від танцю гілля в піщанику, які йшли метрами вниз. Занурившись всередину купола, вона почала підійматися вище. Тут міцні ліани сплели цілі яруси й поверхи з похилими зручними доріжками між ними, якими тепер заворожено йшла дівчина.
Раптовий поштовх і знову важкий рев дерева.
ХувХошиг в паніці впала обличчям на сплетену підлогу… але колишньої люті не відбулося. Деревина тепер тихо шипіла… скиглила й скавучала, але більше не рухалася. Головні зміни відбувалися десь далі — ззовні. Повзучи на цей дивний звук, дівчина обережно звісила голову вниз, заглядаючи за живий край платформи.
Спіральні вирви закрутилися на землі. По них повільно росло, спускаючись усе нижче, довжелезне міцне коріння. Воно жадібно вгризалося в суху породу, випускаючи нові пагони, і всією своєю масою тягнулося до озерця. До води добрався лише один найтовщий корінь і за якусь мить випив усе до останньої краплі, залишивши абсолютно сухі й крихкі береги.
— Моя вода! — незадоволено всхлипнула дівчина, і дерево мов у відповідь співчутливо зашуміло.
Одночасно вся куполоподібна крона зашуршала й поважно загойдалася над головою дівчини. З гнучкого гілля пробилися й почали густо залітати щільною сіткою маленькі живі вусики, на яких в усі боки розпустилися довгі зелені листки. Жива шапка дерева стрімко росла, ховаючи під собою всю дерев'яну структуру, побудовану всередині, а потім м'яко спадала вниз довгими, рясно оздобленими вертикальними ліанами.
Разом із цим прямо з-під стовбура, мов із велетенського прадавнього колодязя, бурхливим потоком полилася чиста джерельна вода. Шум, схожий на гуркіт сотні водоспадів, вмить заполонив цей маленький світ дівчини. Потік продовжував литися, щедро накриваючи вологою кожне коріння й розбігаючись рівчаками по спіралі вглиб пісків.
ЦегЦел нарешті розквітла, а разом із нею по-справжньому ожила й пустеля!
Стримуючи залишки жаху, біль від нещодавнього падіння й колосальне захоплення, ХувХошиг нарешті змогла глибоко видихнути. Все ще не вірячи власним очам, вона підвелася на ноги й почала обережно мацати свіжу деревину. Вона була міцною та надійною… ніщо більше не вказувало на недавні смертельні танці ліан. Тож ХайЯрка повільно й невпевнено закрокувала вперед, оглядаючи свої оновлені володіння.
Усього всередині виявилося три яруси. Перший поверх розташовувався прямо на піску, під надійним захистом нижнього переплетіння. Другий ярус містився вище і був найширшим — його основою слугувала міцна, туго переплетена сітка з товстих лоз. Ще трохи вище була облаштована третя платформа, але переплетення ліан у ній виявилося дуже рідким: кожна дірка в настилі була завбільшки розміром у два списи ХувХошиг. Між поверхами спускалися пологий підйоми, але без жодних сходинок — суцільна монотонна переплетена площина. Зсередини всі ці поверхи під різними кутами пробивали довжелезні опорні гілки. Саме вони надійно утримували всю конструкцію над землею. А на них, під самим дахом живого купола, дивними гронами повисли кетяги ягід. Маленьких, круглих і глибокого чорного кольору.
— А це, мабуть, і є ті самі плоди, про які так солодкого співала ЕдНег зі своїм хором птахів, — розпливаючись у посмішці, прошепотіла ХувХошиг. — Треба піднятися й подивитися на них ближче.
Тож ХайЯрка, тепер знаходячись повністю у своїй стихії… та ще й із додатковими міцними лапами, легко злетіла по гілках угору, міцно зачепилася за розкішне мереживо переплетінь зеленого купола і догори дриґом підібралася до самих плодів.
На кожній гілці їх було не більше трьох. Такі крихітні… за розміром як декілька піщинок ЦегЦел. Чорні й каламутні. І коли вона намагалася розгледіти їх поближче, здавалося, що всередині кожної ягоди щось безперервно рухається… мов крихітні, ледь помітні вихори.
— Хм… ну, я вже їла Голога, їла СохорЧулунів… від ягід гірше точно не буде, — пробурчала вона.
Але варто було її долоні торкнутися чорної шкірки, як усе тіло ніби ошпарив дикий, раптовий страх. Це не був страх за власне життя… Ні, так вона колись переживала за батька, який довго не повертався з небезпечного каравану, або за братів, що потрапили в біду… Тепер вона всією своєю суттю боялася, що якоїсь шкоди зазнає саме ЦегЦел. Це нове, чуже відчуття буквально паралізувало її й сильно спантеличувало.
Прибравши руку й продовжуючи дивитися на нескінченні мініатюрні вихори в глибині плодів, вона вирішила, що це складне питання залишить для завтрашньої ХувХошиг. Дівчина швидко полізла вниз, бо зараз у цитаделі було те, що турбувало її значно більше.
Злізши на платформу, вона пройшлася по товстому корінню, уважно розглядаючи його вигини, і незабаром дійшла до оновленого озера. Вода в ньому була кришталево чистою, такою ж холодною і смачною, як і до цього. Тільки цього разу вона більше не пахла свіжою деревиною — лиш чистими, глибокими надрами землі.
Від озера дівчина знову рушила по корінню на найнижчий ярус, прямо на землю. Окрім свіжої зеленуватої трави, що почала стрімко пробиватися крізь вологий пісок, нічого цікавого там не знайшлося. Тоді вона піднялася на другий поверх і нарешті зупинилася в глибокому подиві.
У самому центрі цього ярусу, де опорні віти розгалужувалися вгору, виднілася жива арка. За нею ховалася затишна, мовби спеціально зіткана з гнучкої деревини кімната. Прямо в її центр зверху, крізь навмисно залишений круглий отвір у листі, пробивалося яскраве місячне сяйво. Воно червоним стовпом заливало темний, монолітний і надійно врослий в дерево силует. Силует її старого прадавнього друга, який і породив цю Квітку Пустелі.
Його образ безмовно сидів, купаючись у нічному світлі. ОорМод паралельно землі простяг свої відкриті долоні, що тепер слугували живими підлокітниками, а за ними застигла велична безмовна маска з порожніми очницями, утворюючи підголі́вник прадавнього дерев'яного трону.
— Нарешті я тебе знайшла… — тихо промовила дівчина й м'яко подалася вперед.
Закинувши ноги на дерев'яні передпліччя й міцно обійнявши цей величний трон за шию, ХувХошиг заплющила очі й заснула спокійним, глибоким сном під захистом свого друга.