Глава 17. Німі Камені

— Взагалі-то не так уже й погано!
Дівчина навпочіпки сиділа під захисним кістяним навісом того, що ще зовсім недавно було Гологом. Луску вона зачистила вже на перший день, і тепер шкіра, рівномірно підсмажена палкими сонячними променями, обуглилася до легкої, приємно хрусткої скоринки. Пахло… як же божественно воно пахло. Жирок, що танув і знову запікався на гарячій кості, ставав таким солоденьким. А всередині… там, де нагріта туша виділяла соки, вона буквально обдавала м’ясо парою, виварюючи плоть та органи, від чого ті ставали неймовірно ніжними й м’якими. І хоча частина звіра вже трохи підгнила… це навіть додавало страві певної пікантності, легкої гірчинки та кислинки.
— Таку страву цілком могли подавати шеф-кухарі на королівських бенкетах… — жадібно чавкаючи й хлюпаючи ротом, проплямкала вона собі під ніс. — А ми чогось там її виварювали, витрачали дорогоцінну воду, щоб позбутися токсинів… От доберуся до батьків — обов’язково розповім про цей новий рецепт!
Вона витягла кістку, на якій висів ніжний шматочок, що ледве тримався, й обережно поклала його на язик. Підхопивши плоть зубами, дівчина акуратно зняла її з маслака й знову задоволено зачавкала, розпливаючись у дурнуватій посмішці й задоволенні від трапези.
— Є тільки одна проблема… — вона недбало відкинула чисту, аж блискучу білу кістку назад, у глибину скелета Голога.
Маслак пролетів по дузі й дзвінко вдарився об нерухому кістяну конструкцію. Від її грандіозної здобичі більше не залишилося жодного шматочка м'яса. Якимось справді магічним чином велетня, що був завбільшки за кількох ХайЯрів, їй вистачило всього трохи більше ніж на тиждень.
— І чого це я сказала ШувуНар відганяти від мене звірів! — бідкалася дівчина. — Я б зараз не відмовилася мати в запасі ще парочку таких самих велетнів, а тепер… доведеться знову шукати іншу їжу.
Вилізши на брилу та енергійно стрибнувши на ноги, ХувХошиг гордо оглянула своє маленьке царство. Бархани нерухомою стіною надійно боронили стабільну точку. Між ними на плато розлилося величне озеро… ну, точніше, глибока калюжа за мірками мастодонтів, яка проте слугувала чудовим джерелом води й рятівної прохолоди. Поряд із нею невпинно ріс її «паросток», біля якого хаотично були складені всі небагаті пожитки дівчини. Ось і все її нове володіння.
— Старійшина, берегиня ЦегЦел, — гордовито уперши руку в бік і впевнено усміхаючись, вона повільно підійшла до дерева.
Перед нею стояв широченний та абсолютно голий стовбур. Жодної гілки, жодного зеленого листочка — тільки щільно переплетені між собою, закручені в міцний, надійний джгут ліани. Кожна з них була ширша за руку дівчини, і їх тут було стільки… що ХувХошиг швидко замучилася рахувати й облишила цю справу.
За ці дні стовбур суттєво витягнувся вгору і вже ніби торкався самого сонця своєю верхівкою. ХайЯрка щиро тішила себе думкою, що це завдяки її щоденному поливу — щоранку дівчина бережно підносила в долонях прозору воду й акуратно виливала її на коріння.
Тіло МодХуна разом із його дерев'яною маскою щільно вросло всередину, залишаючи на поверхні кори чіткий, грубий відбиток його образу, з яким вона тепер розмовляла кожного дня. Так і цього разу, ніжно поклавши руку на теплу деревину, ХувХошиг заглядала в темні, видовжені обриси очей свого єдиного друга:
— Ну що, ОорМоде, підемо на полювання? Я думаю, ти вже геть засидівся тут на місці — треба трохи розім'ятися.
Ще мить погладивши шорстку кору, вона впевнено взяла важкий спис, притулений до стовбура — колишню вірну руку свого товариша. Закинувши його на плече, ХувХошиг рішучим кроком рушила вперед, назустріч сліпучому вогняному диску сонця.
Плащ, накинутий на плечі й голову, люто розвівався під поривами вітру, постійно відкриваючи вже повністю відновлену світлу шкіру дівчини, яку по-новому припікала й випалювала НарГал. Тільки одна ділянка не страждала від опіків — груди, на яких, мов залізний нагрудник, проріс дерев'яний наріст, що надійно боронив крихке тільце.
ІхЦел лютувала, перекидаючи цілі бархани з боку в бік на самому обрії. Але тут, ближче до домівки, все було спокійно… навіть занадто спокійно. Жодної живої душі: навіть дрібні птахи й стерв’ятники покинули цю місцину під пильним, загрозливим поглядом ШувуНар. Тому треба було йти ще далі…
— Не могли ж вони вигнати всіх із цілої пустелі?! Хоч хтось… хоч десь мав залишитися! — дратувалася дівчина, люто кидаючи слова в порожнечу й випльовуючи пісок із рота.
Але поки що все вказувало на те… що цілком могли.
За цей час синій місяць на небі змінився червоним, і вже на їхнє місце поспішав жовтий, але довкола простягався тільки мертвий пісок. Із сумом розуміючи, що треба повертатися, й повертатися без здобичі, бо скоро почне сутеніти, дівчина розвернулася. Звісно, її слідів уже не було видно: у поривах перфекціонізму ІхЦел не давала шансу комусь вносити правки у свою бездоганну піщану творчість. Але… чомусь дівчина точно знала, де розташована її домівка, й відчувала, що зможе дійти до неї навіть із заплющеними очима.
Заради цікавості вона дійсно заплющила очі й впевнено сунулася вперед за таємничим покликом серця. І тут-таки вмить оступилася, стрімголов полетівши зі схилу величезної дюни. Прямо під час цього божевільного польоту вона із сумом занотувала: котиться вона зовсім не в бік домівки.
Жорсткий удар об пісок, ще один короткий політ — і голова встромилася в землю, а гарячий пісок боляче обпік рот і горло. Винирнувши й нарешті вхопивши ротом повітря, вона спробувала зафіксувати себе в просторі. Навколо по колу, з усіх боків, рівномірно височіли пагорби. Вона залетіла прямо в центр цієї глибокої діри, куди звідусіль стікалися піщані схили.
Обидві ноги миттєво, ніби вросли в землю по самі коліна. Пустеля не відпускала. Ба більше, здавалося, що з кожним несамовитим ривком, із кожною спробою витягнути своє тіло назад виходило зовсім навпаки — воно безжально засмоктувалося ще глибше. Цей тваринний жах… змушував рухатися знову й знову, гарячково шукати можливості для втечі. Витягнути спис і встромити його подалі, спертися на нього всією площиною й підтягнутися — невдача. Він просто безсило скочувався по круглих, рухомих піщинках. Розкинути руки й спробувати вигребти — знову невдача, бо руки вже й так лежали на піску, а сипуча маса доходила аж до плечей…
Ця піщана паща ніжно, повільно й невідворотно ховала дівчину в собі.
Жах у повній пітьмі швидко зник. Дівчина повністю розслабила тіло після всього пережитого шоку й страху, покірно прийнявши свою долю. Вона просто зависла в цій задушливій піщаній порожнечі. Повітря катастрофічно закінчувалося, його треба було економити, поки вдасться щось придумати. Але в голові, як на зло, нічого не вдавалося вигадати.
Раптом різкий біль пронизав усе тіло, заповзаючи в мозок через ногу. У її плоть впилося щось неймовірно гостре. Дивне лезо, що з якихось причин вільно ворушилося в піску… і воно вже було далеко не одне. На її ногах повис і тягнув униз із десяток гострих ножів, що клубилися під нею цілим шаленим роєм.