Глава 16. Право бути ХайЯркою

Шувунар уже давно полетіли, розрізавши крилами багряний сонячний диск. Гарячий вітер ганяв пісок і все намагався сховати сліди пташиних лап біля саморобного амфітеатру-бархана. Стерв'ятники продовжували намотувати безкінечні кола над кинутою біля стовбура тушею Голога. А ХувХошиг… усе так і стояла на місці, розглядаючи дивні зміни у своєму власному тілі…

Одну долоню вона поклала собі на живіт, відчуваючи тілом дотик сухої, шорсткої шкіри кисті. Іншу руку перенесла на дерев'яний виріст у грудях і відчула… абсолютно те саме. Далі вона з зусиллям притиснула кіготь у саму середину живота біля пупка, а потім повторила те саме іншим пальцем, увігнавши його глибоко між лоз у щільному вузлі ліан на грудях. Обидва місця боліли абсолютно однаково. Що б вона не пробувала зробити: колоти, різати, гладити чи просто торкатися — її тіло залишалося її тілом і відчувалося воно однаково в будь-якій точці.

— Ну… припустимо, — зітхнула дівчина.

Вона повернулася й залізла в густу тінь, ховаючись від палючого сонця. Тут, під голим стовбуром молодого паростка, який якраз повністю накривав невелику темну ділянку землі, вона сіла, міцно підтягнувши коліна до підборіддя. Думала, уявляла й послідовно відтворювала всі нещодавні події, намагаючись вибудувати логічний ланцюжок і докопатися до істини.

Час ішов, тінь повільно переповзала під іншим кутом, змушуючи дівчину вставати, пересідати й знову поринати у важкі роздуми. Коли потроху на пустелю почали опускатися нові, вечірні й значно ширші тіні барханів, дівчина врешті ликуючи підвелася на ноги!

— Ось воно! Я нічого не розумію! А чому? Бо мене просто не було при цих подіях! Але що мені тепер робити з цією інформацією?!

Вона нарізала кілька кіл навколо дерева й різко зупинилася, розглядаючи власні відбитки босих ніг на піску.

— Мені потрібні ті, хто все це бачив, або хто має зовсім інший погляд, ніж мій… — пробуркотіла вона собі під ніс і сердито стерла ногою один зі своїх слідів.

Дівчина на мить задумалася, розглядаючи дрібні піщинки.

— Мені просто потрібні інші! — тріумфувала вона, емоційно підіймаючи руки вгору так, наче щойно відкрила головну таємницю створення всесвіту.

Взявши свій саморобний кинджал, який був просто великим гострим зубом убитого хижака, вона вилізла на велику плоску брилу — пісковик із щільно спресованого піску. Він монолітною плитою лежав поряд, лише трохи припушений вітрами. Далі вона, мов оскаженілий вовчок, закрутилася по ньому, вистукуючи, вирізаючи й вибиваючи цілі шматки з кам'яної поверхні.

Через годину, коли приємне й спокійне біле світло місяця СарГура повністю залило пустелю, дівчина задоволено випрямилася й повільно почала оглядати своє творіння, повертаючись навколо власної осі. По колу біля її ніг, один за одним, на камені були висічені різні істоти: її вірні друзі з клану, батько, мати, ОорМод, стара ХайЯрка, якою їй вважалася Заавар, ЕдНег, а також вона сама — такою, якою була колись давно. Занадто захопившись цим процесом, вона домалювала ще й Гологів, мастодонтів і навіть цілу зграйку СохорЧулунів… але це було вже не суттєво.

— Дуже дякую, що ви всі тут зібралися, — склавши руки за спиною, дівчина ходила з боку в бік у самому центрі кола, мов на важливому подіумі. — Я запросила вас сюди, щоб порадитися, щоб скористатися вашою мудрістю. На розгляді наступне питання: що зі мною сталося і ким я є тепер?

Вона хутко пробіглася зеленими очима по всьому колу, оглядаючи кожен висічений на камені образ.

— Прошу! Не всі одразу. Я думаю, найкраще за все почати з пра-пра-прабабці. Поважна Заавар, поділіться вашою мудрістю.

Погляд зупинився на старій ХайЯрці. Образ миттєво піднявся в уяві ХувХошиг і почав розкривати рота. Голос цій уявній фігурі, як і всім іншим, вона позичила свій власний.

— Я зачитаю спогади, які залишилися в твоїй пам’яті від звуків, дотиків і спалахів світла, — стара, зсутулившись, повільно підвелася зі свого місця. Голос її був хриплим і тягучим — настільки, наскільки ХувХошиг взагалі могла зобразити.

Момент перший: Ти падала з неба. Міцні руки МодХуна надійно впиралися тобі в спину.

Момент другий: Глухий удар об дерев’яне тіло — очевидно, це було зіткнення ОорМода із землею.

Момент третій: Ти перестала відчувати його дотик — він тебе відпустив.

Момент четвертий: Ти відчуваєш дику свободу — тебе несе силою вгору від віддачі удару.

Момент п'ятий: Біль… Неймовірно сильний, пекучий біль у грудній клітці. По горлу тече гаряча, густа рідина. Солона, з виразним присмаком заліза. Ти дивишся вниз і бачиш, як із твоїх грудей стирчить величезна мармурова брила вежі. Очевидно, ти впала прямо на неї.

Момент шостий: Раптово ти нічого не бачиш, не відчуваєш і не чуєш. Брила не просто пробила плоть. Вона вибила велетенський шмат із твоєї грудної клітки разом із серцем. Донечко… Ти була мертвою.

Момент сьомий: Ти прокидаєшся. З грудей, де зяяла порожнеча рани, росте коренем глибоко вниз живий паросток. Ти відчуваєш ритмічне биття не свого серця. При всьому цьому — ти воскресла. Дівчинко… Що ж ти таке?

ХувХошиг злякано відсахнулася назад, наче наяву переживаючи всі ці страшні кадри у своїй голові й всмоктуючи цю жахливу, незаперечну правду.