Глава 15. Падальники

Так тепло і так приємно, ніби хтось ніжно обіймає ззаду. Не хочеться розплющувати очі. Не хочеться відпускати сни. Запах вірного друга все ще розливається в повітрі й пірнає у свідомість. Але це палке сонце і крики падальників зверху… їх треба знову відганяти.

— ОорМоде, треба показати, що ми живі — поворухнутися, і вони самі відлетять… — у відповідь донеслися тільки різкі пташині крики. — Друже?

Сонце вдарило в очі… але вже не так, як до цього. Вони не боліли, не різали й не пекли. Схоже, за час міцного, цілющого сну їй вдалося частково відновитися. І тепер вона знову відчувала себе справжньою ХайЯркою!

— Ти що, все ще спиш? Прокидайся!

Але відповіді не було. Швидко розвернувшись, дівчина вмить посумнішала, змінюючи радісну посмішку на гіркий смуток — відродженого друга ніде не було. Вона весь цей час наодинці сиділа біля пагона, що виріс на кілька метрів угору. З його стовбура все так само безсило звисала дерев'яна маска, яка заколисала її вночі…

«Але ж запах…» — блимнуло в голові. Вона точно не могла його ні з чим сплутати або просто намалювати у своїй уяві. Тож ХувХошиг закрутилася навколо дерева, заглядала за найближчі бархани…

— Але ж… не може такого бути…

Гарячий вітер ІхЦел вдарив у спину сильним поривом, і вперед вирвалися клапті плаща, що трималися на її плечах із останніх сил. Разом із цим посилився й знайомий запах ОорМода навколо.

— Весь час я відчувала саме його… — шепотіла крізь смуток і крапельки нових сліз дівчина, повільно сповзаючи на коліна.

Вона обіймала й притуляла до себе стару тканину, натягувала сильніше на ніс капюшон, ніби молодий мастодонт, який сумує за своїм господарем.

— Але ж… звідки він узявся? Раніше його на мені не було…

Думки перервав новий, різкий удар повітря, але цього разу — згори. Крила залопотіли майже над самими вухами… Сотні крил. «Стерв’ятники!» — обпекло свідомість, і вона миттєво притулилася до піску під захисним стовбуром, руками гарячково намагаючись намацати свою нову зброю.

Спис так і стояв, притулений до дерева, куди його й поставили. Зі словами: «Хоч би це мені не привидилося», вона хутко вхопила його обома долонями й випрямилася в оборонну стійку, подавши тіло вперед, а праву ногу відставивши назад, як колись учив батько.

Птахи все пікірували згори вниз, оминаючи оазис дугою. Вони пролітали, майже торкаючись землі своїми кігтястими лапами, і зграйно шикувалися поряд, на бархані. Прямо на пагорбі, рядами — один за одним, усе вище й вище, так що кожну істоту можна було чітко розгледіти. Тепер, коли обриси їхніх тіл не засліплювало зі спини палке сонце, можна було точно сказати — це не стерв’ятники.

Закінчивши посадку, всі вони широко розставили свої крила. Розмах кожного крила був зо два метри, і весь бархан вмить одягнувся в коричнево-біле пір’я. За мить увесь цей живий пух затрясся, створюючи дивні шурхотливо-стукітливі звуки. В центр на напівзігнутих ногах, що починалися як у ХайЯрів, а закінчувалися пташиними пазурами, вийшла найбільша з істот — ватажка. Притиснувши одну руку й довге крило до грудей, рясно усипаних пір’ям, а іншу з крилом відводячи далеко назад, вона схилилася перед дівчиною в довгому й граційному поклоні.

ХувХошиг завмерла мов укопана в бойовій стійці й не видавала ані звуку. Вона щосили намагалася роздивитися й зрозуміти, що це за диво перед нею…

Поклін явно затягнувся, і ватажка так само граційно випрямилася, видавши незадоволений цокіт язиком. Її лазурові очі швидко бігали по тілу ХайЯрки, вивчали… ніби щось намагалися збагнути. На її неймовірно вродливому обличчі міміка відігравала довільним скороченням м’язів, наче вона напружено пережовувала якусь думку.

Згадала! Вона чула про цих істот, але ніколи не бачила їх на власні очі. Здається, брати в караванах називали їх ШувуНар. Так, саме так! Птахи пустелі, підступні сирени, що винищують цілі каравани! Її ще з дитинства жахали цими словами:
Як караван вони знайдуть — ховайся та тікай!
Хутчіше вуха закривай, бо поряд — ШувуНар.

Згадавши це, дівчина гарячково затиснула спис між ліктем і грудьми, намагаючись звільнити руки й затулити вуха… але вже було занадто пізно.

Головна ШувуНар уже розвернулася до своїх побратимів, виставивши до ХувХошиг довгі розкішні пір’їни хвоста. Вона високо підняла вгору руки й, мов диригент, повела в повітрі плавними рухами, описуючи химерні фігури. Відгукуючись на ці жести, пташиний хор заспівав.

— Ні… — зависло важким каменем у голові ХувХошиг.

Думки з останніх сил чинили опір пісні, жаліючись на гірку долю: зараз вона втратить усі відчуття й більше ніколи не прокинеться. Не зможе пройти свій шлях… Не повернеться до батьків… Не розповість історію своєї важкої мандрівки… Ніколи, більше ніколи…

«Боги, та перестаньте ви мукати, дайте мені нормально попрощатися з життям!»

Раптом дівчина нарешті усвідомила, що вона взагалі не зачарована. На неї ніяк не впливає цей спів! Мало того, він її просто несамовито бісить! Цілісні й подрібнені, довгі й короткі, але такі незрозумілі звуки, в яких низькі обертони ховали в собі високий свист… Вони, мов із силою, видувалися з легенів прямо по горлянках птахів, наче по трубах… По трубах, із яких складався цілий прадавній музичний орган. Мов… звуки МодХунів, які вона так часто чула останнім часом. Але з цього пташиного співу зовсім не складалися зрозумілі її вуху слова , які вона чула від ОорМода.