Глава 14. Голод

Години й дні летіли, змінюючи по черзі диски місяців та сонця. ХувХошиг допікав шум гарячого вітру й стерв'ятники, які прилітали на сподіваний бенкет і розчаровано рушали геть. Вода в озерці постійно підмивала береги й потроху виходила за них. Разом із реальним світом її катували сни… про втрачене минуле й неможливе майбутнє. А ще — голод. Нестерпний, ріжучий і нищівний голод ізсередини. Вона прокидалася з жалем і болем, усвідомлюючи своє становище, а потім знову безсило поринала в марення. І так знову, і знову, і знову.

Черговий порив вітру стурбував її передсмертний сон. Але цього разу він ніс із собою запах. Такий приємний, солодкий аромат… Карамелізоване до хрусткої скоринки від постійного жару вогню, з ніжним благоуханням димку від вугілля, соковите м'ясо. Розплавлений жирок, що стікав цівками й лопався гарячими бульбашками, наповнював його соком. Вирізана ніжна грудинка? Ні… делікатесний шматочок на кістці. Слина миттєво наповнила рот і ринула в горло, через що ХувХошиг судомно закашлялася.

Очі розплющилися. Її гострі ікла щосили впивалися у власну, підсмажену під променями НарГал руку… худу, на якій залишилися хіба що самі кістки та обпалена шкіра.

— Ні! — відсахнулася вона, давлячись і випльовуючи шматки, що потрапили до рота, й гарячково перев'язуючи покусану кінцівку залишками тканини від своєї туніки.

Сльози котилися вниз, і сіль від них боляче обпікала роздерті рани.

— Та за що?! О Боги! Вбийте ж ви мене нарешті! Невже для вас це все ще жарт? Я на межі!

Крики дівчини раптово обірвалися. Почувся хрускіт чагарника… Шурхіт піску під чиїмись важкими лапами…

ХувХошиг різко розвернулася, але в багряному світлі СарНега майже нічого не було видно. Звук ішов звідкись з-за паростка. Вона сильніше напружила зір і слух, притискаючись нижче до землі, але залишаючись у повній готовності миттєво зреагувати.

Попереду із землі стирчали вже відірвані кінцівки її померлого друга. Далі височіло нове деревце, яке встигло помітно вирости за цей час. Пробите ним тіло ОорМода міцно вросло в молодий стовбур, а між його гілок, що стирчали в усі боки, вдалину тяглися тільки невисокі бархани. Все навколо було залите червоним маревом — настільки густим, що розгледіти щось далі було просто неможливо. Тільки рух тіней… уявних чи реальних — не розібрати.

Дівчина підповзла трохи ближче, ховаючись від найближчої тіні за дерево ОорМода. Гостра, мов спис, дерев'яна рука друга вперлася їй у плече. Вона вчепилася в неї, готова висмикнути й використати як зброю… але не змогла. Цей останній подарунок друга ніби вріс у саму землю й відмовлявся рухатися, навіть не хитаючись.

Тим часом тінь попереду ставала дедалі більшою і чіткішою.

Мов із димової завіси, одна за одною з темряви стали вимальовуватися голови. Перша, друга… сьома. Вони шукали здобич, розвертаючись в усі боки, оцінювали обстановку й шипіли одночасно всіма своїми довгими язиками. За ними з тіні винирнуло й усе гігантське тіло. Воно хиталося з боку в бік, мов зів’ялий лист на вітрі. Понівечене, побите та порізане камінням, але все ще смертоносне тіло хижака.

Голог важко волочив свої лапи з боку потоку. Схоже, якимось неймовірним чином йому вдалося здолати цей страшний катаклізм природи, і тепер він знову полював. Звір відчував, що зовсім поряд є здобич… підсмажена на сонці й так ласовито пахуча.

З жахом розплющивши зелені очі й не відводячи погляду від смертельної небезпеки, ХувХошиг гарячково шарпала й хитала суху деревину, але все безрезультатно. Тільки поодинокі піщинки відгукувалися на цей рух і мляво осипалися від місця стику.

Раптом усе віяло голів хижака схлопнулося в одному напрямку й витягнулося вперед. Голог уловив цей тихий звук від зляканого звірка, що порпався в землі. Але, ніби розуміючи свою абсолютну перевагу, він не поспішав. Повільно, все так само загрозливо гойдаючись, підходив ближче в точно вивіреному напрямку.

Величезний звір заввишки з двох ХайЯрів підійшов до стовбура й поклав на нього масивну лапу. Кігті встромилися в молоду кору й потяглися вниз, видаючи жахливий, поховальний скрегіт. Цівками з рани полився солодкий сік, і одна з голів у захваті встромилася в щілину, жадібно злизуючи вологу. У цей час інші шість, знову розпустившись у великий, моторошний капюшон, що накривав дівчину тінню та не відпускали погляду з жертви.

Один удар серця — і лапа звіра відштовхується від пагона. Ще один — і гігантська туша летить навпростець до ХувХошиг!

Її руки миттєво розпрямляються. Вона підстрибує на ноги й щосили б’є плечем у гострий спис ОорМода. Перекочується спиною, що є сили впирається ногами. І дерев'яна кінцівка нарешті піддається, важко нахиляючись уперед… Але кігтисті лапи почвари вже нависають прямо над маленькою головою, і розкриті пащі зливою ікол падають на її зсохле тільце. Один удар серця.

У грудях клекоче й стукає, дихання намагається перегнати саме себе. Немає змоги ні закричати, ні поворухнутися… Страшні пащі звіра прямо перед її очима сіпаються й ворушать язиками, розбризкуючи гарячу слину навколо. І раптом — безжиттєво падають униз, придавлюючи дівчину своєю важкою масою.

— Ні-і-і-і! Ні-і! Ні! — щодуху заволала вона, присівши під неймовірною вагою створіння, яке тепер повільно сповзало на неї, залишаючи густий кривавий слід на гострій гілці ОорМода, що стирчала з землі прямо крізь його розірвані груди.