Глава 13. Пагін

Усе неймовірно боліло. Важко дихати. Спека. НарГал нещадно обпалює понівечене тіло. В горлі сухо, а в грудях мов завис важкий камінь. Коли легені роблять рух, він ріже їх і чіпляє сотнею гачків.

— А-а-ах, — вирвався хрипкий подих, що лунав з абсолютно сухої горлянки… Здавалося, це був перший подих у її житті.

«Води, пити» — нескінченно крутилося в голові. Мов обпалені, руки, на яких зморщилася й зсохлася шкіра, у гарячковому пориві мацали пісок навколо. Від дотику до гарячих піщинок пальці здавалися такими крихкими, наче вони ось-ось розсиплються на порох, стаючи частиною пустелі.

Очі боліли, зліплені міцною скоринкою, і наввідріз не хотіли відкриватися. Але треба було зрозуміти, що навколо і де можна сховатися… А кому сховатися? Хто я? Я? Що?

Паніка. Страх. І знову паніка!

Руки з величезними зусиллями піднялися вгору й безсило впали на обличчя, тягнучи під власною вагою повіки вниз. Шкіра натягнулася й порвалася, відкриваючи очі. Вмить біле, сліпуче світло вдарило по сухих зіницях, ріжучи й б'ючи мов важким молотом по голові.

Маленьке тільце вовтузилося на піщанику, але зрушити з місця не вдавалося… Навіть спроба перекотитися на бік закінчилася нічим. Щось міцно тримало все тіло… десь посередині, в районі грудей.

Знову зусилля, і руки знову впали — цього разу на живіт. Порожній, впалий, шорсткий і обпечений. «Вище» — скомандував голос десь далеко в голові, і знесилені долоні підкорилися. Впадина живота закінчилася різким підйомом, і під пальцями опинилася жорстка клітка ребер із провислою шкірою, а далі… щось тверде… сучкувате…

Картинка сильно розпливалася перед очима, тож важко було розібрати, що саме лежить, трохи випираючи, на верхній частині її тулуба. Воно було живим і ледь помітно пульсувало, мов клубок згорнутих дитинчат Гологів…

Знову нахлинули паніка й страх. Руки впиралися в землю, намагаючись відштовхнутися, але й цього разу нічого не вийшло. Потроху до неї доходило, що знизу її щось тримає, і це щось треба було відірвати негайно!

Ривок, пекельний біль, заціпеніння і знову ривок. Почувся хрускіт, ніби з м'ясом рвуться міцні лозини. Неймовірний, калічачий своєю силою біль прошив усе тіло. Такий, наче хтось узяв її за руку й відірвав по саме плече, залишаючи суглоб зі шматками плоті теліпатися під ударами гарячих піщинок, що глибоко впивалися у відкриту рану.

- А-а-а-а!

По спині стікала якась рідина. Кров? Чому?

Треба було подивитися на місце, яке так сильно прив’язувало її до землі. Вона просто перекотилася по піску, залишаючись лежати. Обличчя довелося підсунути майже впритул, аби розгледіти бодай щось у каламутній імлі. Корінь? Він впився кудись їй у спину, прошиваючи грудну клітку наскрізь? Чому? І що це таке тече з нього, падаючи в невелику калюжу під боком?

Долоня, складена човником, зачерпнула рідину з озерця й піднесла до носа. Вона була безбарвною, абсолютно прозорою — крізь неї було чітко видно страшні опіки на її пальцях. Але запах… Запах був лісовим — свіжим, чистим і неймовірно приємним. Губи мимоволі занурилися в долоню й жадібними, судомними ковтками почали втягувати жадану вологу.

— Пити… Ще… Треба ще води… — у маренні її губи беззвучно ворушили повітря.

Ще пів оберту — і її обличчя майже потонуло в озерці, що ставало дедалі більшим. Рідина текла по горлу, боляче омиваючи глибокі тріщини ран, холодила зранені груди і, наче у порожній колодязь, булькала в живіт. А звідти, ніби гаряча кров, розходилася по всіх капілярах, змушуючи змертвіле тіло знову оживати.

Очі набрякли від тоненьких цівок сліз, які потроху змивали білу, ледь прозору пелену. Тепер у променях НарГал, що відбивалися в калюжі, ХувХошиг нарешті побачила себе. Мов мумія: шкіра обтягнула череп, замість очей — щілини між обпеченими повіками, а червона обпалена шкіра майже сповзала з тіла. Жахливе, потворне видовище.

— Я жива… ОорМоде, де ти? — кричала вона у себе в голові, але сил не було навіть на те, щоб поворухнути губами.

Голова безсило впала на пісок, і очі знову заплющилися.

Жаал, мов маленьке дитинча, біг з усіх сил по піщаному, білому березі, залишаючи глибокі витоптані сліди. Вони потроху заповнювалися вологою, що просочувалася між піщинками, і ставали крихітними озерцями. На ці калюжі зліталися довгодзьобі птахи й влаштовували собі купальні. Дивовижне видовище для ХайЯрки, яка більшу частину життя провела під крилом родини, далеко від цікавих караванних маршрутів.

— Ба-а-атьку! Ну можна мені вже повернутися? Я, звісно, люблю свого малюка… з усіх боків, але вже більше години дивлюся тільки на його хвіст! — незадоволено казала мала ХувХошиг, сидячи, схрестивши ноги, й дивлячись у протилежний від руху бік.

— Ха-ха-ха-ха! Хоші, ну в кого ти така нетерпляча? — ДууХуч, весело гойдаючи люльку в гострих зубах і навіть не дивлячись назад, упевнено керував мастодонтом.

— Вельмиповажний лідер клану, я прошу дозволу приєднатися до вашої подорожі й стати надійним супутником… а не полонянкою!

— Всьому свій час, доню. Ми майже на місці. Скоро ти отримаєш мій подарунок!