Глава 12. Чорна ніч

Ноги підкошувалися й не слухалися. Вони наввідріз відмовлялися зробити навіть маленький крок назустріч долі… А ще цей ниючий біль у плечі… ОорМод здивовано поглянув на своє тіло. Сонячний зайчик уже пропалив у деревині невеличку заглибину, і від неї підіймався тонкий димок.

— Що-ти-хо-чеш?

Промінь закрутився навколо його масивного тіла, приковуючи увагу, а потім ковзнув убік, уздовж киплячого потоку.

— На-ві-що? Хі-ба-в-тво-їх-си-лах-по-вер-ну-ти?

Промінь знову встромився в його тіло й почав пропалювати нову дірочку.

— Ме-ні-все-од-но. Це-мій-кі-нець.

Промінь застиг і дуже повільно почав сповзати нижче. З плеча він перейшов на передпліччя, обпікаючи зелений сік, що сочився з відірваної руки. Потім стрибнув на понівечену маску, а з неї — на груди. Дійшов до згортка, який ОорМод так ніжно тримав у руках, і заліз прямо на тканину. Плащ почав тліти, випускаючи в повітря запах пилу, дощів і крові — усього того, що велетень зустрів на своєму довгому шляху.

— Стій!

Світло знову описало кілька кіл навколо них і опинилося збоку, вказуючи напрямок уздовж прірви. Повагавшись кілька хвилин, ОорМод підкорився думці: «Яка різниця, в якому саме місці помирати, все одно йдемо вздовж потоку». І його масивні ноги з болем рушили слідом.

Біла цяточка відривалася вперед і знову поверталася, перевіряючи, чи йде за нею МодХун. Впевнившись, що її зрозуміли правильно й не відступають від наміченого курсу, вона знову розрізала хмару пилу й утікала далі, шукаючи тільки їй відомий шлях.

Тільки глухий рокіт хижої пащі прірви не давав йому остаточно втратити свідомість. Кожен крок уперед був справжнім досягненням, кожен здоланий бархан — великою перемогою, і навіть подих здавався неосяжним завданням. Очі вже майже нічого не бачили. Знизу — абсолютна чорнота, попереду — сіра мла і маленька, стрибуча цяточка. Більше нічого. Але він чомусь усе ще вірив і йшов… Хвилини… Години… А може, вже й дні.

Коли сили вичерпалися остаточно, промінь застрибав і раптом вилетів за межі пилової хмари, а разом із ним на світло вийшов і ОорМод. Навколо м’яко сяяло сонце, розмиваючи сірість нечіткими образами. Велетень розвернувся: Потік нікуди не зник, він щосили бився об край землі… Але на відміну від усієї іншої поверхні планети, ця земля не піддавалася руйнуванню. Це був острів. Острівець стабільності посеред всесвітнього тектонічного хаосу — та сама «мала стабільна точка».

Не вірячи власним очам, ОорМод крутив по боках перекошеною маскою, продовжуючи свій рух.

— Як-та-ке-мож-ли-во? — тихо розмовляв він сам із собою.

Адже з прадавніх часів були відомі абсолютно всі місця на Ефетеї, де земля не рухається. На великих стояли величні ситолиці, на менших — селища та табори корінних рас. Та всього на планеті їх можна було з легкістю перерахувати на пальцях рук МодХуна!

— Не-вже… Та-ні-не-мо-же-бу-ти…

Він зупинився прямо біля білої цяточки. Вона все знала… Богиня знала все й провела його саме туди, куди він мав потрапити. У місце кінця й початку коріння… Усіх МодХунів.

ОорМод обережно поклав бездиханну ХувХошиг поряд із променем на теплу піщану брилу. Сам повільно випрямився і повністю очистив розум від болю та гніву. Пам’ять предків та їхній тисячолітній досвід заблимали яскравими картинками перед очима, зазвучали відлунням у трубах, озвалися відчуттями, смаками й дотиками. Покоління за поколінням — усе це проносилося зараз крізь кожен капіляр його дерев'яного тіла і…

— Знай-шов. Дя-ку-ю-Бо-ги-не. За-мож-ли-вість-ста-ти-ко-рін-ням.

Велетень повільно провів перекошеним обличчям-маскою від цяточки на землі вгору — до самого неба, де з останніх сил за обрій чіплявся багряний сонячний диск.

Під танучим промінням згасаючої НарГал ОорМод випрямився і розкинув порубане гілля по боках. З його труб вирвалися дивні, не зрозумілі нікому, окрім МодХунів, звуки. Їхній темп і гучність наростали, створюючи в повітрі щільну та в’язку, майже незриму кулю. Всередині неї простір викривлявся, ніби пустельний міраж, грав і миготів різними барвами. Разом з ним, земля вібрувала й тремтіла, ніби від легких, але частих підземних поштовхів.

Потік, ніби відчуваючи іншу силу, що впливала на самі надра планети, шаленів. Його русло з важкими ударами врізалося в острівець… у цю нескінченно довгу колону, яка, здавалося, росла з самого центру планети. Але всі поштовхи та удари були марними — Потік не залишав ні подряпини на прадавньому монументі, лише оскаженіло розкидав навколо брудні бризки шумовиння, створюючи густу піщану завісу над своїми недосяжними жертвами. Навколо велетня знову повисла глибока ніч, приховуючи таїнство, що мало ось-ось відбутися.

Його довгі й тонкі, розщеплені та потріскані на тріски ноги почали витанцьовувати на твердому піску. Під місцями, де відбувався цей ритуальний танець, з’являлися заглиблення. З кожним поштовхом вони збільшувалися в глибину, поки ноги не зав’язли на пів метра, після чого велетень зупинився мов укопаний. Його торс, надійно зафіксований знизу, почав плавно гойдатися з боку в бік. Руки описували над головою колоподібні візерунки, а потім опускалися вниз і повторювали їх на піску.

Через десять-п’ятнадцять хвилин під ногами МодХуна був завершений чіткий і рівний малюнок багатолистої квітки, де кожна пелюстка здавалася точною копією іншої. Вони по колу входили одна в одну аж до самого центру, де колись миготів сонячний зайчик НарГал. Тепер там залишався порожній простір незайманої землі.