Глава 11. Тиша

Удар. Тріск тіла. Пітьма. Тиша.

МодХун лежав на спині, розкинувши гілки в різні боки. Дивно, але падіння не виявилося нищівним. З такої висоти від нього взагалі не мало нічого залишитися. Але… чомусь він вцілів. «І де ХайЯрка?» — блиснуло в голові.

Уривчасті кадри пролітали перед очима: обійми, свист вітру, що наростав у вухах щосекунди, неймовірно яскравий спалах, який летів із неба прямо під них, вибух піску, що засипав очі й труби, темрява, удар об землю, його руки, які розлітаються вбік, і дівчина, що пружиною відлітає кудись далі… а потім — нічого. Треба якомога швидше знайти ХувХошиг і перевірити, як вона.

ОорМод, хитаючись усім тілом, стогнучи й шкребучи кінцівками об каміння, підвівся. Навколо піщана дюна утворювала кратер із високими краями, які ледь підсвічувалися світлом НарГал. Було темно, і ставало важко дихати. Ледве ворушачись, він навпомацки пройшовся по дну й стінках — нікого, крім нього, тут не було.

Вилізти по схилу виявилося неймовірно важко. Під кінцівками, що повільно рухалися, пісок сипався й тікав униз. Кілька разів разом із ним зсувався й велетень, але потім знову вставав і вперто дерся вгору, поки нарешті не вибрався і не побачив… нічого.

Навіть у найтемніші ночі пустелю освітлювали місяці, а зараз навколо впала щільна й дуже лякаюча вуаль мороку. Крізь неї де-не-де пробивалися промені сонця, підсвічуючи одинокі ділянки каламутним світлом. Навколо стіною стояла густа хмара піску й попелу, через що здавалося, ніби вони знову потрапили на край потоку. Проте це було неможливо — його грізний рокіт відлунював далеко позаду.

— Хув-Хо-шиг! — заревів орган, але цей звук застряг прямо в просторі, ніби й не збираючись нікуди розлітатися.

Крок за межі бархана — і він оступився, покотившись униз по розсипчастому схилу. Лежачи внизу, він ще кілька разів проревів ім’я дівчини, але вона не відгукувалася. Тому, підібгавши зранені кінцівки, ОорМод продовжив пошуки. Хоча в такій темряві знайти маленьку ХайЯрку було так само складно, як загублену монету в безкрайому океані ІхЦел.

Пісок під ногами не шурхотів, вітер не завивав — схоже, навіть думки в голові боялися звучати у цьому царстві гробової тиші. Він ревів і кликав, благав, але навіть власний крик ледве міг почути.

Обережно перебираючи ногами, він відчув новий спуск — отже, знову опинився на вершині пагорба. Втрачаючи сенс щось далі робити, ОорМод просто впав на коліна й застиг, ніби німа дерев'яна статуя… А перед очима, в думках, пролітали беззвучні образи. Похід крізь пустелю разом із дівчиною, яка ніяк не замовкала й спочатку так сильно його дратувала. Дивною, але по-своєму милою. Доброю. Яка так сильно пишалася вірою у своїх богів. Вірою в богів…

— Вір! Треба вірити! — вирвався з пам’яті образ їхнього підйому на вежу.

— Ми, ХайЯри, з дитинства підносимо молитви до небес, — дівчина ніби вистрибнула з бархана біля його ніг.

— Молимо богів і змалку бачимо їх на небосхилі, — поряд виплив третій образ дівчини на його плечі, яка тримала за маску.

— Завжди вони там, — відпустивши одну руку, вона показала пальцем над головою, — дивляться за нами.

Він провів поглядом за кігтем… але вгорі нічого не було — тільки ледь помітний ореол сонячного диска.

— Хо-Шиг… — стогоном прогудів МодХун.

Але за мить усі видіння зникли, і він знову залишився один на колінах. Думаючи, згадуючи й борючись із самим собою, він усе ж наважився пробасити крізь труби:

До-ло-ні-ми-скла-дем-в-мо-ли-тву,
Нар-Гал-по-слуш-ни-ки-в-пі-ску.
По-кір-но-про-сим-про-до-ві-ру.
І-до-по-мо-гу-нам-швид-ку!

Долоня та понівечений оцупок руки імітували молитовний жест, а очі порожньо дивилися вгору. Диво… Диво… Воно не відбувалося, але більше нічого не залишалося, тому він відчайдушно, раз за разом повторював і повторював ці чотири рядки, вкладаючи в них усю віру, що ще теплилася всередині… Або яка взагалі колись у нього була. І ці слова крутилися й крутилися навколо, заповнюючи весь безмовний простір своїм: «Складем в молитву, допомогу швидку», дедалі більше ущільнюючись. І тиша не витримала.

Вгорі заворушилася чорна маса. Неприродно… Здавалося, ніби величезні руки розгрібають пісок, відкидаючи жмені вгору й назад, вриваючись усе глибше в цей морок і німоту. Але насправді ніяких рук він не бачив — лише незрозумілу й лякаючу поведінку піщаних хмар. Простір над ним потроху світлішав, формуючи діру, крізь яку нарешті пробилося чисте небо. На ньому зависло сонце й омило МодХуна в стовпі чистого й неймовірно приємного, теплого світла. Купаючись у ньому й не відводячи очей від світила, йому навіть на мить здалося, що це не сонячний диск, а обличчя неймовірно вродливої незнайомки, яка з невимовним сумом споглядає вниз. Але за мить марево зникло, залишаючи тільки яскраво-червоне коло.

Стовп світла почав стискатися й зменшуватися в одну точку, стаючи з кожною секундою дедалі гарячішим. Разом із цим він зсувався вбік, усе далі від велетня. Світловий промінь заглиблювався в пітьму, прорізаючи хмару й залишаючи на піску тонку доріжку розплавленого скла.

Вуаль мороку, мов розрізана навпіл, поволі почала розходитися, відкриваючи перед ОорМодом тропу денного світла. Він ледь зміг підвестися — кінцівки буквально роз’їжджалися в боки й уже не тримали його масивне тіло. Тому, лише спираючись на руки, як на додаткові ноги, він зміг повільно піти вперед.