Глава 10. Промінь

Поважна НарГал обережно йшла по краю прірви, підпалюючи своїм ореолом пил та пісок, що вилітали з потоку. Час від часу вона наказувала своїм стрільцям дати залп і пробити пилову стіну яскравими променевими стрілами, відкриваючи невеличкі віконця назовні. Світло залітало крізь них, розкидаючи спалахи білого кольору навколо, і тут же зникало. Як і все інше, що потрапляло в ненажерливий потік. Тож до ХайЯрки долітали лиш ледь відчутні спогади могутньої Богині, які вже не могли осяяти нічого навколо.

З іншого боку прірви ховався в тіні жовтий СарХор. Він занурювався в темряву, ніби залізав під ковдру, залишаючи назовні тільки ніс і дві руки, якими тримався за край провалля. Звідси його не перекривало сяйво сонця, тож він пильно дивився на вежу з цікавістю, притаманною Нарам. Час від часу він тягнув свої руки й ворушив губами, ніби хотів щось сказати й допомогти, але все ж не наважувався. А може… просто боявся.

Бах! Бах! Бах! — вежа хиталася й руйнувалася зсередини, розкидаючи в напівтемряву чорний мармур і іскри. Схоже, їй залишалися лічені хвилини до моменту, коли ця історична пам’ятка назавжди загубиться в безвісті.

— Боги! Прошу, допоможіть! Зробіть щось! Ви ж не можете просто так дивитися на наш кінець! На те, як ще одне з ваших дітей загине в потоці!

Але боги мовчали. Вони й далі продовжували лиш дивитися.

— Боги!

Дівчина почала плакати. Омиваючи обличчя слізьми, захлинаючись у них, ковтаючи звуки й додаючи нові, відчайдушні слова в текст, вона зашепотіла молитву:

Долоні ми… складем в молитву,
НарГал… НарГал! Ми ж послушники в піску… твої послушники!
Покірно просим довгу битву… Довгу… а ще занадто рано! Рано!
На… нашому… нескінченному шляху.

Потім, перебиваючи саму себе, вона гарячково почала іншу:

СарНег — готуй наш шлях іти,
СарХор — хай світить нам удача… удача, не провалля!
СарГур — дозволь мету знайти… у цім піску і бурі!
СарДер...

Сил щось говорити вже не було. Крик із самого серця вирвався назовні, і ХувХошиг ще сильніше уткнулася в ОорМода.

— Я-не-ба-чу-тво-їх-бо-гів… — він продовжував гладити дівчину по спині, але дивився вгору, прямо на два диски сонця й місяця, ореоли яких ледве пробивалися крізь піщану хмару потоку. 

— Во-ни-мов-чать?

— Так, — обірвала вона й продовжила тихо схлипувати.

— Не-ба-чу-а-ле… До-по-мо-жіть-як-що-ви-там-є! — видув ОорМод зі своїх труб, і цей звук занадто потужно розлетівся навколо, відбиваючись від стін і посилюючись багаторазовою луною. Він гримів і своєю сильною присутністю ніби розсував стіни провалля, відганяв пил і виривався вгору, прямо до світил!

Через хвилину все стихло, у вухах заклало, і навколо залишився тільки приглушений шум потоку та глухі вибухи падаючого каміння.

— Все ще мовчать, — не відриваючи обличчя від дерев'яного торса ОорМода, зауважила дівчина.

— З народження я жарт долі… Видно, доля гратиметься зі мною до самої смерті!

В цей час, дуже далеко від ІхЦел. Там, де цвітуть зелені луки й усюди простягається родюча земля. Серед безкрайого степу летів віз, запряжений одиноким зебу. Бик нісся вперед, здіймаючи по боках стіни пилу та бруду, через що майже неможливо було розібрати, хто ним керує. Тільки золота маска грала на світлі крізь сіру димку, відкриваючи лик воїна.

Крізь мальовничий ландшафт спокою та чистої природи, ніби гонець із важливим звітом, підвода щосили намагалася наздогнати орду. Уже певний час, як вони розбили табір і очікували на наступні накази володарки.

— Хоч би встигнути! Хоч би встигнути! — залізною луною розносився голос із-під маски навкруги.

Пагорб, ліс, висока трава на луках, залите водою болотце, низка калюж, неглибокі річки й високі гори. Ще жодного разу цей знайомий маршрут він не минав так швидко. Зазвичай старий зебу ледь ворушить ногами, переходячи від галявини до галявини й поскубуючи тільки-но проклюнуті молоді паростки трав. А тепер він мчить наче скажений… «Хоч би встигнути!».

Останній пагорб нарешті пропустив звіра, і попереду, мов безкрайнє море, розлився степ. На його обрії плели стрічки з диму відкриті вогнища.

— Туди! Хутчіш!

Із наближенням невелика темна цятка табору зросла, відкриваючи погляду незліченну орду, що розкидала свої намети навколо царського цацара. Між ними, як по вуличках, групами несли варту стрільці в блискучих латах. За спинами у них були прикріплені довжелезні луки, по боках — кілька наповнених до країв сагайдаків, а в руках — шоломи, мов із чистого золота. Кожен захисний головний убір був прикрашений від вуха до вуха дугою, що йшла вгору, а на ній, мов промені, стирчали гострі шипи. І це сяйво обладунків осявало все навколо, як сотні маленьких зірок: пасовище, де паслася сотня або й тисяча волів для упряжі, величезний цацар, оздоблений неймовірними орнаментами з золотих та срібних ниток, шатра-казарми, шатер-кухню та розважальні місця і молодиків, які тренувалися в стрільбі трохи подалі. Улус був неймовірно великим.

Віз потроху збавляв швидкість, у міру того, як назустріч виходило все більше озброєної варти. Готові в будь-який момент напасти, вони вже почали оголювати зброю.