Глава 9. Потік

— Батьку, батьку, дивись — тут із землі б’є фонтанчик води! Глянь — крапельки збираються і змійкою в’ються вниз… Ого! А в цьому місці з’явилося русло й підмило піщану купку! — одягнена в рожеву суконьку, в тон стрічкам у двох хвостиках, захоплювалася мала ХайЯрка.

До неї підійшов мускулистий, молодий, але вже загартований пригодами ДууХуч. Піднявши подол броньованої туніки, він присів навпочіпки поряд. Батько схрестив руки на грудях, долонями прикривши традиційне татуювання, і посміхнувся. Його теплий погляд міг розтопити навіть лід.

— Хоші, тобі подобається стежити за течією? За тим, як вода пробивається поряд з оазою та розносить життєдайну вологу по пустелі?

— Так! Дуже цікаво дивитися, як вона прокладає свій маршрут через суху пустку. Хоч це й маленький струмок, але дивись, який сильний!

Лідер клану засміявся, показуючи зубасту пащу, і ХувХошиг радісно підхопила його настрій. Потріпавши її по світлому волоссю, він продовжив:

— Мала, колись великий шлях приведе нас до берегів ІхНулімс, і ти побачиш океан. Там, куди не сягне око — всюди солоні сльози богів. Безкрайнє синє небо на землі! І з цього неба просто в землю пробиваються русла. Потоками ріжуть сушу і несуть життя всьому навколо. Уздовж схилів там ростуть дерева й кущі, а квіти утворюють цілі поля. Течія несеться все далі й далі, а потім зникає в піску. Ось то потік так потік!

ХувХошиг дуже уважно слухала й, ніби пережовуючи кожне слово, малювала пальцем на піску картинки, що були зрозумілі тільки їй. Коли батько закінчив розповідь, вона підвелася й обтрусила босі ноги. Стоячи, вона дивилася на одному рівні з очима батька і невпевнено запитала:

— Я чула розмови у таборі, що один з караванів не повернувся. Вони казали, що він потрапив у потік! Але хіба потік не дає життя, як ти розповідаєш? Чи вони просто вирішили у ньому далі жити? Знаєш, я б із задоволенням плавала б там!

Батько розгублено дивився в по-дитячому наївне обличчя дитини і не знав, що відповісти…

ОорМод кубарем летів униз. Його дерев’яне тіло хрустіло від ударів об каміння та твердий пісок, що падали з бархана разом із ним. Трьома руками він обхопив дівчину і так лагідно, наскільки це взагалі було можливо, притискав її до себе. Та навіть попри це, твердий корпус МодХуна залишав садна й синці на тілі ХувХошиг при кожному зіткненні.

Поки вони котилися, перед очима дівчини пролітали розрізнені картинки: синє небо, сонце, бархан, прірва, прірва, прірва і знову пісок та небо. Безодня, що відкрилася під ними, була неймовірно широкою і якоюсь дивною. Смертельно небезпечною. Треба було щось робити, і негайно!

— Три-май-ся! — заревів велетень, але пісок забився в його труби, і слова зникли в нерозбірливому гудінні.

Закинувши дівчину на спину й притримуючи її лише однією рукою, він раптово розпластався на піщаній лавині. Розкинувши вперед дві руки, а ноги — назад і вбік, ОорМод став схожим на велетенську дошку від пустельного човна. ХувХошиг затисло між його спиною та трубчастим органом, тож вона була спроможна дивитися тільки вперед. І те, що відкрилося її погляду, було просто жахливим! Вони щодуху летіли прямо в бурхливий, нещадний потік Ефетея!

— Зроби щось! ОорМоде! Швидше! — кричала дівчина, широко розплющивши від страху очі.

Його довгі ноги намагалися зачепитися за схил, але лиш залишали глибокі борозни, що розрізами тяглися вгору й назад від їхнього шаленого руху. Каміння та виступи від ударів рук не утримували ваги й тільки ламалися, залишаючи хмарки пилу в повітрі. Коли до краю залишалося кілька метрів, МодХун зробив останню відчайдушну спробу пробити пісок під собою і зачепитися. Цього разу там виявилася тверда скеля.

Від сильного поштовху тіло велетня підстрибнуло вгору і стало падати спиною вниз. Але він не відпускав ХайЯрку! Труби разом із дівчиною з розмаху влетіли в прямовисний край. Край, що навис над самою прірвою.

Від цього удару ХувХошиг ледь не знепритомніла, міцно затиснувши в руках і охопивши ногами гілля супутника. Удар припав прямо по її спині, вибиваючи рештки повітря з легенів. Тож тепер, заплющивши очі, вона безсило хапала ротом повітря, скрутившись від нестерпного болю на бік.

— У-у-у, — знову важко загули труби, змусивши ХувХошиг розплющити очі. І… краще б вона цього не робила!

За якихось п’ять метрів під ними на шаленій швидкості неслася сама земля. Вона перемішувалася з камінням, піском та уламками будівель дивної форми. З цієї хаотичної маси постійно виринали й знову пірнали стовбури хвойних дерев, що зазвичай ростуть на північному полюсі в снігах, та тропічні чагарники з далеких джунглів. Маленькі острівці суші на мить формувалися у великі брили, а потім враз руйнувалися на дрібні шматочки й зникали, ніби їх ніколи й не було. І все це шалено вирувало, хвилями било об краї провалля, ненаситно вириваючи нові порції плоті Ефетея.

— Потік! — налякано закричала дівчина, мимоволі виставивши вказівний палець униз.

— По-тік, — повторив МодХун, але йому явно було не до вивороту землі.

З останніх сил він чіплявся за скелю. Гострі, ніби пазурі, сучкуваті пальці починали ковзати. На пекельно гарячому камені вже пролягли три глибокі шрами — борозни, що майже дійшли до самого краю.