Глава 8. Точна копія батьків

Уже кілька годин у дивному, зрозумілому тільки ХайЯрам трансі дівчина безперервно розповідала потаємну історію світу, ледь балансуючи на плечі МодХуна від емоційних рухів. Нарешті вона закінчила та різко набрала в легені повітря, мов увесь цей час не дихала. І одразу ж перелякано видихнула, побачивши маску, що встромила порожній погляд просто в неї.

— ОорМоде, то як, тобі сподобалося? — розпливаючись у добрій і трохи зухвалій посмішці, запитала ХувХошиг.

Нахиливши тіло вперед, спершись ліктем у коліно, а підборіддям — на долоню, вона не відпускала зорового контакту з його порожніми очницями.

— За-а-вар-да-ла-ме-ту-всім-Хай-Яр-ам.

— Так, саме її мета стала нашим духом ХайЯрів, яким ми пишаємося і який відчуваємо з дитинства.

— То-бі-ще-бо-ля-че?

ХувХошиг відвела погляд, ніби розглядаючи маленькі піщинки, що розліталися під ногами велетня. Мовчки міркувала, а маска все не відверталася. Врешті, закусивши зсередини щоку, вона знову повернула голову, але погляд залишила на піску.

— Ні. Уже не боляче. Життя небезпечне і дуже коротке, а шлях довгий і важкий задля мети. Розумієш, її шлях був настільки важким і небезпечним, як ні в кого іншого. При цьому її вчинки закарбували себе в історії як довгий шлях на віки. Я пишаюся такою праматір’ю і своїми пращурами. А люди… — дівчина повільно підвела погляд до очей МодХуна, — вони заплатять за скоєне! Але не зараз. Тому палити своє життя задля порожнього гніву я не буду.

Маска товариша легенько гойдалася із боку в бік під поривами вітру з ледь помітним скрипом. Він ніби міркував, перетравлював і смакував кожне сказане дівчиною слово. Ніби зважував кожен вчинок з історії і порівнював із чимось на невидимих терезах.

— Ми-точ-на-ко-пі-я-бать-ків…

— Що ти маєш на увазі? Так, мене вчили батько й мати. Але я не така! — ХайЯрка по-дитячому засміялася, знову ледь не впавши з плеча, але цього разу ОорМод вчасно притримав її своєю масивною рукою. — Ох, ні, мені до великого вожака так далеко! Я дійсно невдалий жарт долі порівняно з ним!

— То-бі-сміш-но?

— Так! Це так кумедно! Одна гілка, одні ідеї, бажання й мета. Спілкуємося однією мовою, йдемо по одному шляху. Все це згрібають в одну купу і кличуть расою. А потім порівнюють дітей і батьків. Але не мене! Я вигнанець із цієї системи! І, знаєш, я цим особлива! — дівчина продовжила дзвінко й щиро сміятися.

МодХун не сміявся. І чи сміявся він колись? Він ішов далі, міркуючи над словами й не відриваючи погляду від маленької супутниці.

— Ми-точ-на-ко-пі-я-бать-ків… — повторив велетень.

— Так, і це смішно!

— Мод-ху-ни.

Дівчина вмить замовкла. Всередині заклокотало, запалало ХайЯрське передчуття. Розслаблені довгі вуха розпрямилися і ніби розвернулися в бік труб на спині товариша. Минали миті… хвилини… але він не видав більше ні звуку.

— Модхуни що? Копії батьків?

— Так.

— Що це означає? На вас впливає ваше суспільство? Очікують, що ви підете шляхом, заздалегідь обраним за вас? Формуєте клан однодумців?

— Так.

— Я відчуваю, що це важливо, але не вмію читати думки. Розкажи більше. Я хочу дізнатися більше про тебе!

Не було схоже, що йому важко говорити фізично. Раніше він випалював досить довгі фрази. Виникало таке відчуття, що в цьому дерев’яному тілі просто боліли спогади, які заважали звукам виходити назовні.

— Бра-ти-сес-три-го-во-ри-ли-як-я.

— Ха, так ти не один такий! А я думала, ми з тобою побратими по горю! Значить, у тебе є сім’я і всі вони говорять? Це ж класно! Ти йдеш до них?

— Ко-лись-так.

— А де вони? Далеко звідси?

— Так-в-зем-лі, — він промовив це дуже сумним, басовим звуком і додав: — Я-од-ин.

— Мені дуже шкода… Вибач, я не знала! А як це трапилося?

— Вби-ли.

— Хто? Ти будеш їм мстити? Тільки не кажи, що це теж люди зробили! — дівчина сперлася однією ногою на лікоть велетня і, тримаючись за його шию, вигнула тіло вперед, так, щоб знову бачити обличчя-маску.

— Мод-Ху-ни.

Настала важка пауза. Балансуючи на розставлених ногах між його плечем та ліктем, мов між гілками дерева, дівчина пильно дивилася в очі ОорМоду й не могла підібрати слів.

— Інші з вашої раси вбили їх? Бо ви вміли говорити, а вони ні? Бо ви відрізнялися? Не відповідали шляху клану? І тепер ти один?

— Так.

Хвилин десять дівчина не рухалася й не говорила. Вперше в житті вона не знала, що сказати… саме тоді, коли промовити щось було життєво необхідно. А потім різко підтягнула одну ногу й ковзнула спиною по його гілці-руці вниз. На зігнутому лікті зупинилася, напівлежачи, мов на дуже тонкому гамаці. Хватко розставила руки й обхопила ними талію велетня. Вона, як і все тіло ОорМода, була виткана з переплетених гілок-м’язів і жил. Тверда. Зранена боями й довгими подорожами по хижих місцинах. І пахла… пахла так свіжо й приємно, наче живий ліс.