Глава 6. П'ять ударів

ХувХошиг, мов на човні, пливла крізь хвилі барханів безкрайнього океану піску. Його верхівки час від часу розбивав вітер, розкидаючи бризки, але в цілому панував штиль. Чого не скажеш про дівчину. Всередині все ще вирувало роздратування і дивна образа. Хотілося виговоритися, але її транспорт нахабно продовжував грати в мовчанку.

На стику неба і землі, там, де вони нещодавно проходили, з'явилася зграя звірів. Їхні багатоголові силуети незадоволено крутилися, але чомусь не наважувалися підійти ближче. Так і завмерли плямами, що згодом перетворилися на далекі чорні крапки й випарувалися. НарГал так і ширяла на хмарці, ще дуже далеко від зеніту, проте пустеля уже почала нагріватися і кипіти.

Покрутившись трохи під пекучим сонцем, ХайЯрка спустилася по спині МодХуна в область, де починався його трубчастий орган для розмов. Намагаючись не встромляти кігті в тіло, залізла в дірку в плащі, трохи розтягнувши її рукою та ногою, і знову піднялася вгору до голови. Тепер під саморобним балахоном вона почувалася мов цариця в цацарі. Крізь розсип дірок і ветху структуру тканини гарно проглядалося довкілля. Хоча дивитися особливо не було на що. Ліворуч — бархани, праворуч — бархани, під ногами — пісок. Час від часу поряд пропливають руїни старих кам’яних будівель — спогади минулого. Нестерпно нудно!

— Оормоде, ти образився? Я тебе образила тими словами? — трохи приглушено донеслося з-під плаща.

Відповіддю на це питання слугувала непорушна тиша і нестерпна монотонність руху вперед.

— Вибач… я погарячкувала. Просто сім’я… я втратила свій караван, втратила мастодонта-друга, підлеглих… а ще, можливо, я ніколи не повернуся додому, не побачу батьків!

За спиною захиталися труби, постукуючи по спині дівчини, але звуків так і не послідувало. Тільки повітря з легким шипінням, з яким проноситься вітер біля вуха, видулося з них.

— Оормоде! Скажи вже щось! Хочеш — накричи, вилай мене, скажи, щоб не їхала на тобі, а йшла поряд… Або навіть щоб пішла геть! Я не дитина, мені нещодавно виповнилося сто років — я нарешті стала дорослою. Тому можеш усе випалити просто мені в обличчя. Ну ж бо, поверни свою маску і викажи все! — нестримні емоції виривалися разом із маленькими крапельками з очей, яких вона аж ніяк не очікувала.

Але МодХун не зважав на ХайЯрку, ніби не чув або забув слова загальновживаної мови. Продовжував рух уперед лише йому зрозумілим маршрутом, під невеликим кутом до НарГал. Вони йшли і йшли… у повній тиші.

— Ну й нехай, — трохи заспокоївшись, сказала ХувХошиг. — Хочеш грати в мовчанку — добре. Але я на це не поведуся. Буду говорити за нас двох, удвічі більше!

Сама ідея — розмовляти за когось — порадувала дівчину й змусила звести гострі зуби в усмішці. Вона зручніше вмостилася на плечі, покрутила спиною між трубами супутника, знайшла затишну дірочку між ними. Одне коліно підібрала до тіла і, обхопивши його руками, затягнула караванну пісню:

Вітра несуть піщаний пил,
Зірвав бархани мов у дим.
Вони летять в далеку путь,
ІхЦела запах всім несуть. 

Це край, де дивиться НарГал,
І в небі в’ються ШувуНар,
ГазрЕлів місто там стоїть,
І караван ХайЯрів мчить.
І караван ХайЯрів мчить…

Останній рядок вона повторила кілька разів, з кожним разом усе сумніше й повільніше. Зупинилася і помовчала хвилину, а потім продовжила:

Ой вітер, співай далі-далі,
Сонце наше все ще спить!
Піски шепочуть старі печалі,
Шлях шукати — вчить нас жить!

Співати далі про ХайЯрів було боляче, тому вона почала вигадувати нові слова просто на льоту, через що ритм пісні став рубаним і нерівним:

Це край, де лігво МогуВар,
Де люди моляться ШиВар.
МодХунів квітка там росте,
ЦегЦел оаза корні в’є.

Ой вітер, співай далі-далі,
Сонце наше все ще спить!
Піски шепочуть старі печалі,
Шлях шукати — вчить нас жить!

Коли пісня дійшла до квітки ЦегЦел, супутник трохи ожив легенькими вібраціями, але так і не видмухав ні слова. Дівчина це помітила і задоволено доспівала.

— Розкажу тобі історію! Її не знає майже ніхто у світі, тому маєш бути вдячним!

ХувХошиг посміхнулася й погладила рукою його сучкувате плече. Трохи повагалася, підібгавши губи, ніби наважуючись продовжити. Врешті зібралася з силами і повільно, карбуючи кожне слово, мов барди, що декламують легендарні епоси, почала:

— П’ять років тому ми розбили стоянку біля скелі, в якій були висічені древні руїни…

Майже повнолітня ХайЯрка навшпиньках балансувала на голові панцирного мастодонта Жаала. Нахилившись уперед і приставивши відкриту долоню до лоба, вона розглядала велетенську споруду з чорного, як сама ніч, мармуру. Вітри посікли глибокими рівчаками кручу, віками відрізали верхівку й скидали валуни додолу. Піски під власним тиском вирізали каньйони і занесли підніжжя широкими барханами. Але цей темний камінь абсолютно ніяк не постраждав.

— Хоші! Ти з нами? — озброєний заплічним мішком, що у кілька разів був вищий і ширший за нього, батько гукав її біля входу. Разом із ним гуртувалися ще дві сотні побратимів із клану.

— Жаале, поводься чемно! Їжа в годівниці, вода в діжці тут, знизу, — вона пальцем провела біля ока мастодонта й направила його погляд на ласощі. — Так, а це за твої старання — ясла з м’ясистою гусінню.