Глава 3. Друг?

Пустеля продовжувала бенкетувати, перетравлюючи всіх, ніби велетенський хижак свою здобич. Тіні минулого і жахіття майбутнього водили хороводи навколо заблукалої понівеченої дівчини. Голоси каменя, стогін вітру і шепіт піску наповнювали все навколо. Холод стискав жили, сковував дихання.

— Важкий і довгий шлях задля мети! — десь із далеких часів усе ще звучало в підсвідомості. Гасло циклічно повторювалося, лунаючи дедалі гучніше. Це був голос предків, голос ХайЯрів, що жив у ній. Голос, який не давав здатися.

ХувХошиг завмерла не рухаючись, затамувавши дихання. Тільки великі зелені очі ледве вели темну постать, що з бігу перейшла на ходу. Під її лапами хрустів пісок, а вітер, ударяючись об тіло потвори, ніс запах смерті. Цей сморід бив у ніс і пік очі. Звір усе йшов, шукаючи і не бачачи свою здобич, розчиняючись усе більше в пустелі.

З часом сморід і звук лап зникли, тільки пустеля завивала свої жахливі пісні. Дівчина невпевнено припіднялася, вглядаючись і шукаючи сховані за пеленою силуети рухів. Загостривши слух і відмовившись від звичайного сприйняття, все ж можна було орієнтуватися в цьому середовищі.

Намагаючись не шуміти і рухатися дуже плавно, ХайЯрка навколішках пересувалася від контуру до контуру зигзагами, намагаючись уникати створінь. Холод пробивав наскрізь, але адреналін не давав замерзнути, змушуючи рухатися вперед. Мерзлий пісок заспокоїв ноги, думки змістилися з шаленого бігу на планування і тактичне виживання, дихання стало повільнішим.

І в той момент, коли прийшло розуміння, що все налагоджується, попереду з'явилася тінь, що йшла просто на неї. Знову нахлинули страх і біль, від яких мимоволі заплющилися очі.

СарНег, повернувшись до пустелі обличчям, уже деякий час спостерігав за діями сліпеньких створінь. Він не очікував, що так захопиться стараннями дівчини, яка балансує на межі, кидаючи кубики в грі зі смертю, що аж забуде про образу. Ця думка так здивувала місяць, що він мимовільно розплився в широкій посмішці й, бажаючи допомогти фаворитці брата, роздивився по сторонах, схопив тендітну хмарку, що пливла за обрієм, швидко притягнув її і сховався. Тільки очі блищали крізь маленькі дірочки в саморобному укритті.

«Посмішка» місяця осяяла все навколо яскравим, сліпучо-червоним заривом. Одразу після цього все навколо стемніло, червоний колір зник, і пустеля знову набула форми та глибини. Створіння, що полювали й люто шукали здобич, втратили зір та з болем мотали мордами, ховаючи очі лапами. Це був шанс — шлях із безвиході, який подарував СарНег. Шанс, який не можна було втратити.

«Тікати! Тікати знову…» — циклічно думала вона, розганяючись усе сильніше й втрачаючи створінь із поля зору.

І знову бархани, стежинки й гори. Сил майже не було. Ноги чіплялися одна за одну, в очах усе пливло. Тіло боліло з новою силою. Знемагаючи від болю, вона вибралася на наступну з дюн. На самій верхівці зачепилася, ступня ковзнула, і дівчина полетіла, покотилася сторчголов вперед, стрімко набираючи швидкість. Сил лаятися не було, свідомість і так трималася на хиткій нитці. Уже в самому кінці, коли тіло зупинилося, а навколо танцювали з десяток одних і тих самих картинок довкілля, вона завмерла. За два метри стояв дорослий Голог у позі для стрибка.

— Ні-і-і! — закричала вона, широко розплющеними очима дивлячись у бік свого страху, який усе ще двоївся й розпливався.

Звір стрибнув! Але, всупереч усім очікуванням, не вперед, а назад, туди, де височіла чорна не виразна пляма. Пляма відреагувала — заворушилася на крик дівчини, і тієї ж миті тіло Голога прошило наскрізь щось довге. Тіло бездиханно повисло, не торкаючись землі. Насилу приходячи до тями й протираючи очі від пилу, ХувХошиг нарешті побачила, що світ повернувся до звичного стану. Стало зрозуміло, що Голога простромила фігура в довгому порваному плащі з відтятими шматками тканини. На довгому й гострому списі вона тримала звіра, ніби збиралася засмажити його на відкритому вогні.

— Дя-ку-ю-то-бі, — дуже дивним, мелодійним і монотонним голосом проспівала фігура. Цей голос не був схожий ні на кого зі створінь, яких бачила ХувХошиг. Сказати по правді, він навіть не був схожий на звичайний голос. Звуки лилися, наче ноти з музичного інструмента або навіть цілого оркестру.

— Бу-дь-ла-с-ка, — ненавмисно скопіювала її стиль мовлення дівчина.

— Ти-ме-ні-до-по-ма-га-ти-я-то-бі, — продовжила фігура і, знявши зі списа почвару, скинула її вбік. Потім підійшла ближче, ховаючи зброю в глибинах складок ряси.

Зблизька вона здавалася ще більшою й ширшою. Напівтіні грали на дерев'яній масці без носа й рота. Тільки дірки для очей, у яких панував суцільний морок, виділялися на обличчі. Тіло було вкрите чорним балахоном, через прорізи в якому можна було розгледіти жилаву й сухоребру постать. Незнайомець схилився, майже впритул розглядаючи галасливу мандрівницю. Від нього пахло пустелею, кров’ю і чимось дивно свіжим, приємним.

— Дякую… — невпевнено випалила дівчина.

Постать, зігнувшись, не рухалася. Вона так і продовжувала дивитися своїми порожніми очницями, ніби очікувала чогось або міркувала над тим, ворог дівчина чи все ж друг.

— ХувХошиг! Мене звати ХувХошиг! «Хай дарують тобі спокійний шлях чотири брати»! Ти мене врятував! Врятував… мабуть… А як тебе звати?