Глава 2. Ніч

Суто з цікавості у пробитий Хошиг отвір зазирнув СарДер. Синій, холодний місяць із сумом спостерігав, як навіть сон не міг вгамувати сльози втрати дівчини. Обережно стираючи краплі з її очей, він своїм далеким світлом будив її. Пустеля вночі хижа, і дівчина в норі стане легкою здобиччю.

Вилізши назовні, уперше в житті ХайЯрка йшла, не зронивши й слова. Йшла просто вперед, туди, куди її вела місячна стежка. Поки на обрії не замиготіли тіні.

— Невже я знайшла команду? Треба їх наздогнати і розповісти, що сталося із Жаалом. Хлопці! Я така рада, що ви живі!

Проте що чіткішими ставали силуети, то тихіше вона кричала й наче меншала, притуляючись до барханів усім тілом. Сім членів її команди були в колі — оборонному строю, який займають, коли ворог може напасти з будь-якого боку. Але потвори вже насідали. Зграя бридких створінь стискала щільне коло навколо її загону. Жилаві, тонкі, стрибучі задні лапи цих істот могли змагатися у швидкості з поривчастим вітром. Коротші передні, з довгими трьома кігтями, легко різали навіть піщані камені. Зараз їхні хвости у захваті ковзали по поверхні, наче хлисти, здіймаючи піщані хвилі. Звуки чавкання та роздирання плоті над тілами загиблих… Страшні звуки, що видавали одразу сім голів з маленькими й гострими зубами у довгих пащах кожної почвари. Їхня біла луска з коричневими плямами грала на світлі, відкидаючи в бік ХувХошиг танцюючі тіні.

Надія дівчини на повернення команди та друзів зникла в одну мить. Разом із нею — і будь-які сподівання повернутися додому. Вона залишилася сама у світі, який завжди радий підставити підніжку й забрати останнє. Ця панічна самотність наростала, підкочуючись комом до горла, аж до повного паралічу всіх м’язів. Перед очима поставала жахлива картина, де в центрі кола безжиттєвим тілом і головною стравою очолювала цей бенкет вона сама.

— Дикі Гологи, — десь далеко з пам’яті почувся голос брата.

— Дикі Гологи, — прошепотіла дівчина, ховаючись за дюною за п’ять метрів від бенкету.

Брат перед сном часто лякав її історіями про цих створінь. А потім заспокоював: щойно Голог відчує кров на своєму роздвоєному язиці, він рве плоть і їсть, поки не залишаться самі кістки. У цей час вони настільки захоплені здобиччю, що жодна голова не дивиться по боках. Можна спокійно обійти їх, головне — встигнути, поки їжа ще залишилася. Дивний спосіб заспокоювати, але саме завдяки йому в неї зараз з'явився шанс!

Дівчина побігла, все ще пригнувшись і ховаючись за пагорбом. Руками стискала довгі вуха, притуляючи їх до скронь і формуючи тунельний зір. Робила так не тому, що не довіряла братові та його жахалкам, а просто боялася ще раз побачити, як її команда зникає всередині Гологів.

Пісок під ногами розлітався врізнобіч і назад, зависаючи в повітрі жовто-червоними хмарками. Ноги від шоку налилися свинцем, але щосили несли вперед між барханами, по них і вниз. У голі ступні встромлялися шматки каменів, якісь гострі й сухі рослини. Кінцівки неймовірно боліли, розносячи по тілу відчуття, схожі на електричні розряди. Але вона не зупинялася, дивлячись уперед — на свого вірного провідника-місяця.

СарДер з останніх сил підсвічував їй шлях. Уже давно брат мав змінити його на небосхилі, але він пручався, даруючи бідолашній дівчині шанс на порятунок. Проте навіть він не всесильний. Синій небосхил, на якому добре виділялася жовто-червона пустеля, почав наливатися рожево-помаранчевим кольором. Злий на поведінку брата, СарНег витісняв його, фарбуючи все навколо в пастельно-червоне. Врешті, вставши в повний зріст перед ХувХошиг, він зневажливо пирхнув і байдуже відвернувся, зливши все воєдино.

ХайЯрка все ще бігла за інерцією, але куди? Навпростець крізь монотонний колір, де небо і земля, пагорби і стежки, зорі і рослини були одним цілим. Уже за кілька секунд вона влетіла в дюну, розкидаючи криваві цяточки навкруги. Все ще смакуючи пісок на язиці й ловлячи горлом сухі бризки, підвелася і знову зірвалася риссю. Зробивши кілька кроків, перечепилася через камінь і знову скуштувала плоть ІхЦел. Далі — ще, і ще, і ще…

— Я більше не можу! Не можу! Не хочу! Всесвіте, ти переміг! Я не хочу вести караван… Буду допомагати братам на стоянці… Загину як нікому не відома ХайЯрка, яка так і не знайшла свій шлях, — плакала дівчина очима без сліз. Очі пекли, і все перед нею попливло.

Дім. «Дім там, де ми є» — так завжди казала мати. І зараз, коли вони зупинилися своїм великим караваном-сім’єю, їхній дім був тут і тепер. Стрімка прямовисна скеля, в якій вітри колись пробурили великі діри… і пішли. Зараз на цьому боці скелі немає жодного пориву. Тихо. Тільки десять родинних мастодонтів перемовляються один з одним своєю мовою звуків. Поряд із ними кілька членів клану підтримують зі звірами бесіду. Для ХайЯр кожен звук мастодонта мав сенс. Вони живуть із ними з дитинства і, проводячи стільки часу поряд, побудували міцні узи, навчилися спілкуватися.

Ці монотонні звуки прорізав гамін малечі. Нарешті караван зупинився, і можна дослідити навколишній світ. Дітлахи скочувалися зі спин, спускалися по хвостах і мотузках, пролізали під черевами великих звірів і зносили все на своєму шляху, включаючи дорослих. Невеличка армія з п'ятдесяти дітей ще здалеку побачила цікаві тунелі й вирушила на дослідження потаємних загадок і таємниць, що приховують печери. Посміхаючись на весь рот іклами, що тільки-но прорізалися, мала ХувХошиг бігла в самому центрі.