Глава 1. Караван

Пустеля завивала, розбиваючи бархани вщент і перемішуючи їх із повітрям. Потім брала цю тверду стіну й жбурляла на сотні метрів, створюючи новий шлях у лабіринті безкрайньої пустелі ІхЦел. Пустеля жила, рухалась і дихала. Сильні поривчасті вітри та маленькі жовто-червоні смерчі бігали на горизонті. Навіть піщинки під ногами невпинно пересувалися тільки їм відомими стежками.

— ХувХошиг, тебе ж недарма назвали «Жартом Долі»! Сиди собі спокійно на стоянці, разом із сім’єю. Ти можеш допомагати братам в їхніх подорожах. Навіщо тобі вести свій караван? — маленька ХайЯр, піднявши гострі вуха вгору і посміхаючись загострими зубами у широкому роті, розмовляла із всесвітом навколо.

— Поважна баші, пісок рухається, нашого мастадонта починає зносити течією! — закутаний у тканини підопічний ХайЯр з жахом дивився на стихію, але вона не слухала.

— Нарешті! Нарешті я позбудуся прізвиська Хошиг. Батьку, я тобі доведу, що всі мої невдачі, всі падіння — це не доля, а лиш випадковість! — вона міцніше стиснула віжки короткою, але сильною рукою.

Товсті й короткі лапи мастодонта, мов пивні діжки, майже повністю занурилися у цю тверду, на перший погляд, суху ріку. Вона чіплялася за довге каштанове хутро, видирала його й тягнула вниз. Коли черевний панцир почав висікати іскри з піску, звір видав низький горловий рев і замотав плоскою головою. Довгі лобові бивні били по барханах, намагаючись зачепитися за крихку поверхню. Але все було марно, і створіння все далі зносило потоком углиб вирів пустелі.

— Я не марна! Ось, навіть змогла вигідно придбати мапу стабільних шляхів на 14 лун! Тому зі мною на чолі ми ніколи не потрапимо… — ХувХошиг кинуло вперед від різкого ривку віжок, прикріплених до голови її транспорту.

— Ні! Ні-ні-ні… Як?! Ми ж ідемо чітко за мапою… Обманули, обікрали… як завжди… Жарт Долі, — нарешті баші каравану перестала витати в думках і побачила гнів, який падає на кожного зухвалого мандрівника, що кидає виклик ІхЦел.

— Батьку! — закричала вона в останню секунду, дивлячись просто у відкриту пащу стіни піску, яка зметала все на своєму шляху.

Удар зніс мале тіло і відкинув на кілька метрів назад. Вона чіплялася за бурдюки, мішки та кошики, що віз їхній караван, крутячи невмілі сальто в повітрі. Врешті вдарилася об стіну з натягнутої шкіри будинку-шатра на спині мастодонта. Від пружного зіткнення тільце, мов на батуті, полетіло в інший бік, але новий порив вітру швидко розвернув його. Цього разу вона, наче куля, пробила дірку і вдарилася головою об залізну плиту всередині намету. Вітер завивав десь за обрієм свідомості, що відлітала ввись. Глухі, ледь зрозумілі крики новозібраної команди, яка боролася за своє життя, зовсім забувши про голову каравану… і тиша. 

Біль у голові. По чолу тече цівка теплої рідини. Навколо крики. Немає сил розплющити очі. Знову пітьма і тиша.

Віки важкі, сухі, ніби склеєні чимось. У роті сухо, тільки жменя піщинок скребоче між гострими зубами. На обличчі кірка стягує шкіру — мабуть, застигла кров після удару. Дихати важко. Але… треба вставати. «Я жива і не хочу, щоб пустеля мене перетравила», — думала ХувХошиг, із силою намагаючись подолати біль і втому.

ХайЯрка розплющила очі. Вона лежала на спині й дивилася в небо крізь розірвані залишки шатра. На ньому посміхався білою, таємничою посмішкою місяць СарГур. Його образ блимав, ніби божество підморгувало зі свого холодного трону: «Ну що, Посмішко Долі, що будеш робити? Як мене розважиш? Помреш тут під товщею піску чи все ж приймеш виклик долі? Давай, хутчіше обирай, бо скоро піду і найцікавіше побачить мій брат!»

— СарГур, — хрипло промовила ХайЯрка. — Треба знайти укриття, бо як прийде СарДер, стане холодати.

Повільно, з болем вибравшись із піску, вона роззирнулася. Навколо нічого не вціліло: піч розбита, від шатра залишилося тільки лахміття, бурдюки та мішки віднесло кудись, і від них не було навіть сліду — все навколо завалено піском. Пустеля огорнула мастодонта. Незрозуміло як, стіни хатинки ще тримали тиск іззовні, але явно їх ненадовго вистачить. Єдине, що було зрозуміло — ІхЦел на якийсь час втихомирилася… або потоком їх віднесло на стабільну точку, бо через дірку було видно чисте небо, на якому заходило гаряче літнє сонце НарГал.

— Стрибнути, видертися, побудувати вежу з брухту… як же мені вибратися звідси? Стеля метрів чотири заввишки, а я всього один. Може, спробувати видертися по балці, що тримає тент угорі?..

Встромляючи гострі пазурі в дерев’яну колону, ХувХошиг обережно повзла вгору. Якби все тіло не боліло, якби повернулися сили, можна було б злетіти туди швидкими стрибками, але… Тієї ж миті деревина похитнулася, деформуючи стелю. Натяг залишків тканини змусив здригнутися стіни, і всередину водоспадом ринув пісок.

І без того великі зелені очі розкрилися на повну, відображаючи найближче катастрофічне майбутнє. До нього залишалися секунди, якщо не миті. Біль зник, напружене тіло діяло автоматично. Швидкі, високі стрибки залишали довгі й глибокі рівчаки на падаючому стовпі. Колона валилась, відірвавшись від тенту, і коли баші опинилася на її верхівці — до краю поверхні залишалося ще якихось два метри. Ноги та руки пружно відштовхнулися від опорної балки, прискорюючи її падіння.

— ТАК! — Пальці вхопилися за край, обпалюючись гарячим піском.