Оповідка друга "Колесо"

Зимовими вечорами, коли надворі тріщав мороз, а кіт не злазив із лежанки, дід розповідав історії. Знав їх достобіса, бо ще застав старих людей, що народились до революції. Починав завжди із родоводу. А що поріддя в нас чимале, то перелічити було кого. Я ще змалечку знав, що дідів прадід був чумаком. І таки справжнім. Півроку мандрував степом на південь по сіль та рибу. Привозив повні мажі добра й мішок грошей.

А далі на тиждень пропадав в шинку. Мусіла баба з синами брати ломаки та йти забирать батька. Всяке було. З тих пір і дійшла оповідка, яку частенько чув від діда. Тепер і вам оповім.

Якось стала табором валка чумаків. Розпрягли волів, налаштували казанок з кулішем. Посідали собі гарненько навколо вогнища. Дехто й люльку запалив. Почались собі розмови про се та те. Коли чують — шось летить. Свист такий, наче вітрюган віє, хоч трава й не колихнеться. Тут десь звіддалік, ніби хтось промовля:

Пить, пить !

Один дядько підняв голову та й закляк. По небу людина летить. Дядько пальцем тикає, а слова промовить не може. Коли й другі чумаки примітили тую чудасію. А був серед них дядько пожилий, звався Шовдяло. Худобу лікував, в травах розбирався і кров замовить, якщо треба. Одним словом, «знав».

Махнув той дід рукою, щось прошепотів — спускається той літун нижче й нижче, аж поки бухнувся біля самого багаття. Кинулись до нього. Перевернули. Ще геть молодий парубок. Одежа порвана, губи спеклись, очі закриті. Тільки без кінця пить просить.

Взяв тоді знахур ножа, щось почеркав, водою покропив, коли хлопець і очі розплющив. Сів помалу, та й каже:

А де ж це я ?

В степу. За тридцять верстов від річки Пірначки.

Та не може буть ! Моє ж село Калигірка над річкою стоїть.

Ге, не може буть, то може статься. Сідай, небоже, до кулешу, а там буде видно.

А куліш вже добряче закипів, аж казанок стрибав, наче скажений. Сіли всі навкруги, насипали. Тьопає хлопчина, аж вухами лящить. Їдять і чумаки та лише на Шовдяла бликають, коли ж він ту комедію розкаже.

Сонце вже геть зайшло, тільки на небокраї лишилась кривава пасмуга. Воли розляглись на ніч. Вони голосно ремигали, коли не коли, стріпували головами, відганяючи гедзів. Чумаки закурили. Прибулець сидів, мовчки туплячись у вогонь, наче його тут і немає. Наймолодший, Василько не втерпів.

Дядьку Шовдяло, розкажіть, шо воно оце такеє зробилося ?

Парубок стрепенувся й собі.

Розкажіть, дядьку, бо чую, наче з ума зійшов. Помню, що на подвір’ї порався біля клуні, а далі туман й біля вас опинився.

Шовдяло прискалив око, добряче затягнувся, аж із люльки іскри посипались.

Ге, опинився. Скажи, чи не гиркався ти ж дівчиною якою ? І не просто гиркався, а таки добряче лаявся ?

Та ні, в мене й дівчини нема.

Хм, може з молодицею ?

Та не було такого. Хоча стой ! Тиждень назад був я на ярмарку. Там причепилась до мене молодиця, така добряча. Все тягла по чарці випить. Казала, що живе десь на хуторі коло шляху.

То випили з нею по чарці чи ні ?

Та випили. Тільки горілка якась була цікава. Випили ми по чарці та я й поїхав.

Може обіщав шось ?

Та обіщав через три дні на хутір приїхать. Та якось закрутився, шо й не до того було.

Парубок розгублено оглядався. В нього дрібно тремтіла нога, руки тер одна об одну, наче щось хотів змити. Шовдяло ще раз затягнувся.

Причарувала тебе клята. Ну нічого, зараз ми їй зробимо гостинець. Ану тягніть хлопці запасне колесо !

Чумаки швиденько притаскали. Дивляться, що далі буде. Шовдяло взяв те колесо покрутив, пошептав. Далі до хлопця:

Давай сорочку.

Той скинув. Знахар одів те колесо в сорочку, зав’язав гарненько. Розмахнувся та й покотив. Колесо покотилось, далі швидше й швидше, а потім знялося і полетіло. Чумаки й роти пороззявляли. Парубок кутався в чужу свитину, несміло переступаючи.

Шо ж воно далі буде, дядьку ?

А прилетить до твоєї молодички, та вивалить її вікно чи вугол хати. Щоб знала, як парубків чарувать. Тебе ж приручимо до зустрічної валки. Так шо через день-два будеш дома.

Спасибі вам, дядьку.

Та шо там. Ти тільки дивись з ким по чарці п’єш. Бо вона дання тобі дала в горілці. А то в слідуючий раз можеш і не долетіть.

Чумаки ще довго гомоніли, згадуючи тую чудасію. Аж поки всіх не зморив сон і лише цвіркуни сюрчали собі, заколисуючи потомлених людей і волів.