Жарина

Оповідка перша

Прабабусь в мене було дві. Пам’ятаю, приходили, сідали на лавці під тином, грілися на сонечку, садили мене малого посередині та й давай розказувати. Оповідки ті я чекав більше ніж вечірню колисанку. Дивно одне – з чого б не починали обов’язково переходили на чудне і страшне. Як воно так виходило й досі не збагну.

- Ох, Вовику скільки в тебе цяцьок. А м’яч який блискучий

- Тато купив. Диви як крутиться, наче горить

- Бачила і я колись таке – бабуся Поля схилилась на костур

- В тебе теж був такий м’яч ?

- Ге, м’яч. Жарину бачила

- Це що таке ?

- Та не буду розказувать, а то ще перелякаєшся

- Ну розкажи – причепився я, готуючись до порції добрячого страху
- Розказуй Полько, а тоді я й своє розкажу – бабуся Пріся сперлась на тин
- Це було ще до революції. Боліли тоді люди на чахотку. І каждий по-різному. Хтось все життя ходить кахикає, а той дивись покашляв і вже кров’ю харкає, через пару місяців згорає, як вуглярка. Так і мій дядько Олекса. Бухикає, то й бухикає. А тоді все луче і луче, аж задихається. А ліки самі знаєте, які були: чай з бузини та зілля і спать на гарячій печі. Так промучився літо, а на осінь кров горлянкою йшла.

- А в лікарню, що не ходили ?

- Які тоді ті врачі ! Був один в земстві. Возили. Плечима понизав. Якогось лікарства наколотив. Чахотка. Що тут зробиш.

Так от. Перед самими різдвяними святками помер Олекса. Помню похорон. На санях тоді вивозили. Людей багато-багато – молодий чоловік же ж. Найбільше в пам’ятку – жінка, Марія, розчіпчена, коси метляються, лице страшне, кричить, під полозки кидається. Тільки відтягнуть від домовини, знов туди падає, за мертвого чіпляється. Мій батько були коло неї і ше пару мужиків то казали розкидала їх як дітей. Така сила безтямна бралася.

Пройшов похорон, трохи вкоськали Марію. Розійшлися всі. Мати, ще там тітки лишились на ніч. А воно знай тужить та кличе Олексу. Її вже так і сяк. Нє, нічого. Побула мати пару днів, та й додому. Не будеш вічно сидіти. Марія, ніби до тями прийшла. Часто до нас приходила ввечері – все ж веселіше.

Помню, день, снігу по пояс. Тоді зіми не такі, як зараз, лютезні, сніжні. Зібрались ми з кутка на санках кататься. А гора якраз навпроти двору Олекси. З’їжджаємо, борюкаємось, регіт, галалей. Не зогляділись, як і смеркло. У віконцях каганчики мигають. Почали й ми додому збиратись. Коли тут шось зашелестіло, так, наче багато пташок враз знялось. Ми принишкли. Дивимось, аж летить жарина. Не знаю, як краще сказати, жарина та й усе. Здорова, наче колесо з воза. Летіла та й упала Олексі в двір. Шось гунуло аж в хаті вікна забряжчали. Як шелеснули ми з той гори, наче горобці. Погубили й санки. Біжимо верещемо. Я в хату залетіла, кричу:

- Тітко Маріє, вам в хату жарина влетіла !

Всі так очі й повитріщали.

- Шо ти мелеш ?

- Мамо, правду кажу. Вона летіла, а тоді, як гухнула !

- Чи ви там показились на тій горі чи головами в сніг падали. Шо ти таке видумуєш

- Правду кажу ! Он спитай у Павла чи Свирида

Батько махнув рукою. Брат хихикнув

Може, ви лобами гепнулись та в очах засвітилось

Я розсердилась, що ніхто не вірить та й замовкла. Тітка Марія ще трохи посиділа та й пішла. Ми й собі полягали. А спала я на печі. Довго крутилась. Ніч чиста, ясна, мороз аж кипить. У вікно видно сніг, такий, аж іскри голубі сиплють. Потроху куняю, піч тепла, розморює. Так і заснула.

Серед ночі кинулась. Так, наче хтось в плече штурхонув. Хтось гатив у шибки, дерся в двері, вищав диким голосом. Всі в хаті зашамотались. Батько схопили шашку ( з драгунів привіз ), накинув кожуха й вискочив надвір. За ним Іван з рогачем. В сінях затупотіло – в хату залетіла тітка Марія – в самій сорочці, розхристана, коси сплутані. Вона не могла кричать й тільки хрипіла. Ми до неї, а вона одно головою трусить і на шию тикає. Мати піднесла каганчика, а там попруги сині, аж понадималися.

Батько з Іваном оділись й пішли. Ми заходились коло Марії. Дали узвару, мати свяченою водою побризкала. Тітка трохи вспокоїлась, але забилась на піл в куточок й тільки хлипала.

Не знаю скільки там, але вернулись батько. Кажуть, нічого в хаті нема, тільки купа горшків старих побитих та чавунчик з борщем перекинутий. А ще кудлатий Жушко відірвався й утік, тільки кусок нашийника бовтається. Питать в тітки, що ж воно сталося, а вона лиш головою крутить і завива тихенько. Порішили діждатись ранку. Я ще довго крутилась на печі, слухаючи, як давиться криком Марія.

Бабуся припинила, перевела дух.

А, бігáй, Вовику, принеси води, а то шось в горлі дере

Так завжди ! Тільки підійде до найцікавішого і зразу тобі, то курей нажени, то води принеси. Я притіг літрову банку, совався доки бабусі пили.

Ну шо тоді було ?

Рішили покликать бабу Марину. Жила через дорогу. «Знала» казали люди. Водили до неї дітей і самі ходили переляк там вилить чи шось одшептать. Баба прийшла надвечір. Висока, костиста, та рівна, як коцюба. Хтозна скільки її год, казали шо до ста, бо її дід був січовиком і гайдамакою. Отже, витурляла нас на другу половину хати, лишила тільки матір. Крутилась я в сінях крутилась та двері причинені щільно, нічого не чуть. Шо там було не знаю. Стало вже геть темно, як нас покликала мати. Перегодя зайшов батько, попоравшись біля скотини. Дорослі посідали до столу й тихенько гомоніли. Згодом до них підсів Іван, а далі примостилась і я.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше