Глава 47

Роксана

Нік засинає. Милуюся його обличчям. Надто багато потрясінь на цю добу. Хочу, щоб перепочив, забув те, що постійно турбує. Він несе тягар на плечах. Здавалося б: багата родина, мають усе, але так само шукають щастя, як шукала я. Колись я вважала, що тим, хто має гроші, доступно усе. Думала, набитий гаманець відкриває можливості. В якомусь сенсі так і є, просто… на фоні подій, що проживає Нік, розумію, що гроші не дають йому щастя. Він віддав би їх, лише б брата повернути. А от мені б вони дійсно подарували щастя. Якісь нещасні купюри, та я могла завдяки їм не опинитися у квартирі Петрука, не терпіти його щодня поруч. Я могла втекти…

Відганяю спогади. Нік назвав брехухою, коли я сказала, що все нормально. Він не розуміє, що навіть одна маленька думка про те, що пережила, вивертає нутрощі назовні.  Усвідомлюю, що колись доведеться обдумати все те, що батьки й мій “чоловік” зробили зі мною. Доведеться пригадати кожну мить болю й відчаю. Але не сьогодні. Я не можу й не готова. Я навіть не запитую у Ніка чи шукає мене Петрук, а може й батьки… Мені не байдуже, я банально не здатна навіть їх імен у голові проговорити, от і все, що варто знати про мою силу.

Нік намагається, я бачу. Всіма силами він пробує повернути мене до життя і в якомусь сенсі йому вдається. Навіть не думала, що сьогоднішні перегони, адреналін та азарт на трасі з Делі, а потім спостерігання за Ніком й Даною, змусять серце так завзято битися. У першому випадку я бажала перемогти, щоб поставити потрібні питання. У другому, я розуміла, що зустріч двох колишніх наречених не минеться просто так. Я не була певна, що Нік справді обере мене, нехай він і запевняв в цьому. Не була певна, що Дана так просто відступить, враховуючи нашу з нею колишню домовленість. Зате, у ту мить, поки з вікна коридору поглядала на них під снігом, я дійшла висновку, що в разі чого, буду боротися на Домініка. Не лише тому, що він частинка мого серця і був єдиним у світі, хто шукав, вставав між мною й батьком. Просто, у нього неможливо не закохатися. Просто, його неможливо не кохати. 

Власне, саме заради нього я зараз тихо вислизаю з ліжка, одягаюся у футболку й спортивні штани, — мама Ніка придбала мені цілий гардероб попри мої відмови, — й прямую у кабінет Єгора Лоудера. Це дуже погана витівка, та хвилююся, що знайду щось таке, що Ніку краще не знати. Інтуїція аж волає, що ідея провальна, краще б з ним проникати у власність чоловіка, який допомагає, та я відганяю її. Нічна темрява ховає мене. Ступаю безшумно, радіючи, що вже близько третьої ночі, отже сон у всіх міцний. Принаймні маю надію на це. Дістаюся кабінету пана Лоудера й обережно прочиняю двері. Вони не замкнені. Заходжу всередину, вмикаю ліхтарик на телефоні Домініка. Завмираю посередині роздумуючи звідки почати пошук. Вирішую почати зі столу. Навряд у відімкненому кабінеті щось важливе на виду, але перевірити варто. 

Перебравши купу паперів переходжу до тумб й шухляд, там теж нічого, аж поки не знаходжу сейф, який захований під дверцятами буфету. Всівшись на підлогу роздумую над кодом. Це точно не дата народження дітей пана Лоудера, було б надто легко. Взагалі відкидаю будь-які значні дати про які чула від пані Анни й самого Ніка. Код має бути таким, щоб ніхто не міг здогадатися, отже або дуже очевидним, або ж навпаки. Навмання пробую кілька цифр, але нічого не відбувається. Сиджу так ще деякий час аж раптом вмикається світло. Завмираю на місці. Сенсу тікати немає, мене спіймано на гарячому. Повільно повертаю голову до дверей, на порозі Анна Лоудер. Її блакитні очі сповнені різних емоцій: від розчарування до гніву. Руки жінка склала на грудях, біле волосся скуйовджене, хоч і лежить на плечах. Халат, кольору слонової кістки, вона кутає щільніше й заходить, замикаючи слідом двері. 

— Я все поясню, — встаю на ноги. — Це не те що…

— Пояснюй, — наказує вона. Вперше чую такий металевий голос. 

— Ми… я, я шукаю щось, що могло б вказати на винуватих у смерті Ілая. 

Жінка хмуриться. Повільно оглядає мене й, мабуть, вірить, нехай звучить абсурдно. 

— Навіщо? Нік попросив? 

— Ні, — тихцем.

— Ти не знала Ілая, для чого ж тобі шукати винних? 

Я мовчу. Не хочеться пояснювати жінці, що загалом я шукаю сама не знаю, що. Навіть якщо Делі причетний, то навряд факт про це був би у кабінеті пана Лоудера. Взагалі тепер не певна, що вірно почула свою інтуїцію. Можливо Делі й тиснув на винуватість Ніка, й бажав, щоб той забрав позов зі звинуваченням, але це не вказує на те, що співпраця двох бізнесменів у минулому, може показати їх теперішні відносини й, вказати на винного. Особливо на сина одного з них.

— Хочу допомогти Ніку. Він мучиться через незнання. 

Анна примружує очі. Деякий час мовчки оглядає мене з ніг до голови. Боюся, тепер зіпсувала все й тепер до мене ставитимуться інакше. Можливо вже завтра попросять піти геть з дому, який так гостинно прийняв мене. 

— Ходімо, я покажу дещо. — врешті промовляє сипучим голосом.

Одразу розвертається та йде. Слідую за нею. Проходимо перший поверх й виринаємо на другому. Минаємо спальні й решту кімнат та заходимо в останню кімнату. Анна пропускає вперед й вмикає світло. З подивом відмічаю, що це швидше за все її кабінет. І, як кабінет Єгора Лоудера відповідає його зовнішності темними кольорами, так і кабінет матері Ніка повністю ідентичний самій Анні: світлі стіни, на них постери з квітами, під стінами стелажі з книгами, а під однією стіною стіл з комп'ютером та купа паперів. Помічаю теки заповнені аркушами, а ще диванчик посередині, на який накинута затишна ковдра. Приміщення світле, затишне, сповнене чогось…радісного. 

— Сідай, — вказує мені на диван і я слухняно сідаю. Вона вмощується у крісло, що за столом й повертається до мене обличчям. — Спершу хочу пояснити тобі дещо. Нік — це все, що у нас з його батьком залишилося. Буквально. І ми не можемо його втратити. Ти бачила, заради нього ми готові на все.