Глава 44

Роксана

Притуляюся до Домініка. Шепочу, що впораюся, а він має зачекати за дверима ангара. Бачу, в очах, в емоціях, що ковзають обличчям — сама думка лишити мене з Делі завдає болю. Киваю йому, кажучи очима, що все буде гаразд. Прошу довіритися. 

— Я буду за дверима, — різко кидає він. На Дельфійського дивиться.В погляді попередження.

Нік повільно йде на вихід. Займаю його місце, спираюся на один з чорних автомобілів. Мій погляд важкий, сповнений усього, що довелося пережити. Варто дверям гупнути, Делі розслабляється. Навіть смішно стає, він так удавав, що йому чхати, але варто нам залишитися удвох, видно, як Нік його напружує. 

— Отже, — починає він. — Запитуй. 

Всміхаюся. Ставити питання прямо не найкращий варіант. Потрібно піти в обхід, й сподіватися, що хлопець буде чесним.

— Розкажи про вашу дружбу з Ілаєм.

Він не очікував подібного. Темні очі наповнюються розумінням. 

— Шукаєш вбивцю Фенікса? 

Злегка рухаю плечима, не кажучи так чи ні. 

— Ти програв. Я маю право почути відповідь, чесну, на три питання. Враховуючи, що ти мені винен через перегони на мотоциклах, і Ніку, через вашу бійку, гадаю не будеш брехати. 

Кілька хвилин хлопець напружено мовчить. Дивиться прямо, намагається віднайти причину моєї зацікавленості. Він же розуміє, що щось тут не так. Бути впевненим у пошуках вбивці теж не може, от і вивчає, ніби мої очі дадуть відповідь.

— Я не знаю хто винен насправді. — відверто каже. Не починає про дружбу, про неї тиша. Говорить про смерть Ілая. На секунду помічаю біль в погляді. — Ми були друзями. Я любив Ілая. Цей хлопець був дивовижною людиною. Він палав подібно вогню. Подібно тобі. 

Серйозно розглядаю Делі. Здається, дійсно каже правду. І дійсно любив брата Ніка. Можливо, вони справді були друзями, просто я не розумію чому він ненавидить Ніка.

— Тоді чому ти звинувачував Ніка у вбивстві? Навіщо це? 

Дельфійський втомлено опускає голову. Запускає пальці у темне волосся й розтріпує пасма. 

— Я вважай його винним. Він єдиний, хто не бажав…

— Ні, припини. — перебиваю. — Його небажання, щоб Ілай їхав на перегони, мало причини. 

Не кажу, що й сама не знаю цієї правди. Нік не любить говорити про Ілая. Він мріє поставити крапку, знати правду, знайти винного… Але він жодного разу не пояснив, чому ж був проти участі Фенікса у перегонах. Насправді всі хто шепотівся про Лоудерів мали рацію щодо того, що для Ілая ці перегони відкрили б дорогу у щось велике й класне. Та я не здатна повірити, що Домінік  бажав брату поганого. Швидше схильна думати, що він банально боявся за брата. Справжні перегони не завжди закінчуються добре.  

— Справді? Які, крім заздрощів? 

Хитаю головою. Жодного разу я не помітила, щоб Нік комусь заздрив. Він не нагадує людину котра ненавидить чужий успіх. Всі його дії, всі слова, всі погляди, ніколи не демонстрували саме заздрість. Врешті, я бачила його дім, бачила, що сім'я заможна, навряд Нік не міг досягти того ж, що і Фенікс. 

— Не заздрив він, — відрізаю. — Гадаю, — в голові вимальовується дивний й дуже, дуже крихкий план. — Гадаю, якби ми об'єднали зусилля в пошуках правди…

Делі з подивом оглядає мене. Всміхається так, ніби я дурепа.

— Бажаєш зі мною шукати винного? — нахиляється впритул. — А чому ти вирішила, що це не Нік? Чому тебе не цікавить, що на відеозаписах все чудово, і не він з ними намудрував чи його батько? Вони мають змогу все підлаштувати. 

Затамовую подих. Делі втримує мій погляд, запитання ллються з нього німими словами. Він справді вірить, що Нік міг завдати шкоди брату через заздрощі? 

— Він не міг, — чітко вимовляю. Я бачила його біль. Бачила страждання. Для Ніка Ілай був важливим. 

— Міг, ще і як міг! 

Надто активно Делі тисне на мене. Надто сильно намагається вбити в голову, що це неодмінно Домінік. Мають змогу все підлаштувати… Хіба не тому Делі відпустили, хоча не мали? Бо його батько зміг домовитися, щоб син мав змогу не сидіти під вартою, попри те, що Домінік мусив не один місяць бути на реабілітації й ледве не загинув? 

Вирішую продовжувати гру. Мені потрібен Делі. Я відчуваю, що він тут замішаний, просто не можу второпати як. Адже, яким боком не дивись на ситуацію, саме Дельфійський поруч, коли у братів негаразди.

— Тоді допоможи мені. Шукаймо разом, якщо це Нік ти впевнишся у власній правоті. Бо наразі це виглядає так, ніби ти намагаєшся його облити брудом, щоб твої власні попередні дії не були такими жахливими. Врешті, це тебе випустили під заставу, а не Ніка! Ти його бив! Ти винен у моїх ранах! — кидаю. Сказане — правда. Та якби я не сказала її, то викликала б підозри. 

— До останнього захищаєш його! Завжди так, — гірка посмішка, проте, він одразу ховає її. — Якщо Нік забере звинувачення зараз і з мене знімуть підозри, я шукатиму правду з тобою. Це моя умова. 

Хочу ще щось сказати та Делі одразу йде. Кілька секунд на самоті, а потім поруч опиняється Домінік. Він обіймає, пригортає до себе не ставлячи питань. Такий теплий, рідний, мій. Глибоко вдихаю. Ні, не вірю Делі. Нік не міг завдати шкоди Феніксу. Встаю так, щоб мати змогу бачити улюблене обличчя.

— Чому ти був проти, щоб Ілай брав участь у тих перегонах? Ви ж готували машину разом. Ти все робив з ним. 

Жар-птиця притуляється до мого чола. Втомлено якось, зламано. Видихає. Блакитні очі горять червоним від сліз. Він не плече, але я бачу, що душа його все одно кровить.

— Я був проти, щоб він був там сам. В машині сам, розумієш? Брат часто їздив один, але зазвичай я сидів поруч. Умови були такими, водій один і все! Це мало бути безпечно. Мало бути… мало закінчитися не так. Ніхто не гине на таких перегонах.  — тихо лунає. 

Притуляюся до хлопця сильніше. Вірю йому. Безумовно вірю. Тепер, через стільки часу від нашої першої зустрічі, коли все так змінилося, я знаю, що Домінік дійсно не зашкодив би Ілаю. Надто сильно він любив його. Підіймаюся на носочки й цілую.