Глава 43

Роксана

Ми з Ніком на зв'язку. Я дивлюся прямо, пальцями стискаю кермо. Рев мотора й музики за межами авто струшують тіло. Адреналін кипить у крові. Втискаю педаль газу у підлогу й влітаю у поворот. Молюся, щоб машина не підвела. Саме на повороті, коли пригальмовую, щоб не злетіти з траси, Делі обганяє. Тепер я бачу його задній бампер й насмішку, яку демонструє аварійкою. Напружуюся сильне. Серед емоцій та тисячі звуків не одразу чую голос Домініка:

— Ти повинна розслабитися, — чітко наказує. — Роксано!

Мчу далі. Швидко дихаю. Понад усе я хочу вкотре перемогти. Понад усе хочу мати право на три питання. Це потрібно Нікові. Він бажає знати правду. Бажає розпитати колишнього друга. Бажає нарешті відпустити біль незнання…

— Пташко, — голос Ніка рве судини у голові. Почувши тон сповнений витонченого страху звертаю на нього увагу. 

— Я тут, — кидаю.

— Бачу. Розслаб спину. 

Все ще тисну педаль газу. Тримаюся позаду авто Делі. Як розслабити спину у таких умовах, коли на кону так багато для нього? 

— Повільно відкинься назад. Слухай мій голос. 

Видихаю. Змушую себе виконати його прохання. Відкидаюся на спинку сидіння, наказую м'язам відпустити трохи контролю. Руки, навпаки, починає струшувати, мабуть, мій стан видно навіть через камеру. Домінік лається. 

— Будь ласка, просто слухай мій голос. Я тут.

— Знаю. — рівняю машину з Делі.

— Якщо ти прийдеш другою це нічого між нами не змінить. Ти не повинна годити мені, аби я припинив кохати…. — він завмирає. — Тебе.

Задихаюся. Кохати. Він сказав кохати! Кохати. Кохати. Кохати. 

— Ти кохаєш мене? — налякано вимовляю.

Не можу дивитися на нього, лише боковим зором бачу тіні від його обличчя на екрані. Вся увага на дорозі. 

— Кохаю. — чітко вимовляє. — Ти вільна бути собою. Вільна обирати сама. 

— Добре. — шепочу. 

— Добре, — повторює він. — Не ризикуй собою. Я знайшов тебе не для того, щоб втратити.

Один раз дозволяю поглянути на нього. Цього достатньо, щоб м'язи тіла по-справжньому розслабилися, а в голові стих ураган емоцій. Киваю Ніку й знову на дорогу дивлюся. Втискаю газ у підлогу й нарешті обганяю Делі. Зухвало блимаю і йому аварійкою, мовляв, дякую, що поступився місцем. До фінішу не так багато, ми вже зробили три кола, це останнє. Натовп за межами кричить, крізь телефон Ніка чути їх голоси. Я неначе у двох різних реальностях. 

Перед самим фіналом, коли до дівчини, що очікує на переможця залишається буквально метрів сто, Делі врізається у мене ззаду. Хочу пришвидшитися, щоб не дати йому знову вдарити, та він на перед бачить мої наміри. Знову б'є в бампер й починає пхати. Озирнувшись, ігноруючи крики Ніка та крижаний тон, різко тисну на гальма, вмикаю задню передачу і їду задом. Бачу обличчя Делі за кермом, затемнені вікна не приховують шоку. З насолодою усміхаюся. Відпихаю його, поки не зрозумів нічого, а потім різко зупинившись, вмикаю першу, рушаю вперед, й розганяюся. Перетинаю межу, дівчина змахує прапорцем. Я перемогла. Я перша! 

Буквально секунда і Нік сідає до мене в машину. Секунду ми в очі одне одного дивимося. Важке дихання в обох. Я шепочу:

— У нас є три питання. 

Хотіла сказати інше. Зізнатися в іншому, та… Чомусь язик не дозволяє промовити саме ті слова. Та Домінік розуміє. Без слів обхоплює потилицю й притискається до губ. Поцілунок випалює його ім'я на душі. Повільно, безболісно, навіть даруючи насолоду. Нік пахне адреналіном, швидкістю, машиною, шкірою та чимось терпким. Знайомий запах, котрий змішаний зі свіжістю повітря й вогнем, що палає неподалік у бочках. 

Мене розриває на шматки. Дах зриває. Перебираюся до нього й сідаю зверху. Обіймаю за шию та поглиблюю поцілунок. Кров пульсує в тілі подібно лаві. Шматує, нас обох, від почуттів. Відчайдушних, гарячих, сповнених звільнення. Плутаюся руками у білосніжному волоссі, відриваюся, щоб поглянути в затуманені очі повні неперевершеної блакиті. Він кохає мене. Кохає. Мене. Виявляється, я заслуговую на любов. Виявляється, я не грішна, якою батьки малювали мене собі ж. Я зустріла янгола з темною душею й змогла віднайти у цій темряві світло. Змогла стати й сама світлом. 

— Пташечко, — бурмоче Нік у губи, — я б із задоволенням не переривав нас, але зараз за нашими діями слідкують сотні пар очей.

Завмираю. Відриваюся від Ніка й червонію. Він лукаво сміється, блакить пестить мене без дотиків. Серце стискається від усвідомлення його почуттів.

— Пробач, — бурмочу.

Нік лукаво усміхається.

— Мені подобається це, проте не певний, що ти бажаєш демонструвати усім як глибоко я закоханий у тебе. 

Злегка усміхаюся. Перебираюся на місце водія й виходжу з авто слідом за Ніком. Він виглядає так, неначе тільки що отримав найголовніший приз у житті. Втім, варто йому глянути на власну машину він вмить хмурніє. Очікую, що буде обурюватися через зіпсований бампер. Це вже друге авто яке я йому псую. Але Нік одразу дивиться на Делі. В очах холодне запитання, Делі миттєво напружується. Робить крок назад, коли Жар-птиця йде на нього. Навколо тихо. Ніхто не намагається їх зупинити, усі бачили, що саме намагався зробити Делі. Навіть люди з його компанії мовчать. 

Наздоганяю Ніка. Спершу потрібно поставити питання які його цікавлять, а потім розбиратися з рештою. Торкаюся спини. На мить хлопець призупиняється, дивиться, вирваний із власних шалених думок. М'яко в очі зазираю, мовчки прошу взяти себе в руки. Він киває. На секунду сплітає наші пальці, а тоді продовжує рух до свого ворога. Щось каже йому зупинившись впритул. Делі вдається втримати обличчя байдужим. Вони удвох залишають трек та прямують до будівлі, де колись я вперше обрала собі автомобіль. 

Загалом, я мала мати з ним розмову. Скай та Кенді опиняються поруч, поки Сава щось говорить з улюбленої сцени. Лея теж підходить до нас, лається, поглядаючи у бік друзів Делі: