Глава 42

Роксана

Щодня я бачу блакитні очі прекрасніші за небеса. Щодня я нагадую собі — вони не марево, а правда. Щодня промовляю про себе — я більше не там, не у смердючій квартирі, не під владою батьків чи Петрука. Я у домі Ніка. Він знайшов мене. Ми катаємося на авто, снідаємо разом, гуляємо, тримаємося за руки, лежимо поруч, цілуємося. Ми разом постійно. Та чомусь я досі не здатна вирватися з тих днів й ночей, де помирала… Вони не дають спокою, нічними кошмарами приходять, іноді біжать по шкірі холодом. Фізично я наче тут, наче все краще, та ментально мене шматує. 

Щодня Нік докладає зусиль, щоб все змінилося. Він ніжний, а ще вимогливий. Він піклується про мій стан, та водночас дражнить в спробі не дати потонути. Він робить так багато, а я все не здатна нарешті забути. Як забути? Що потрібно зробити, аби ті жахи стерлися з пам'яті? Що зробити, аби не розчарувати Ніка? 

Власне, певно саме заради нього я їду в аеропорт. Домінік за кермом, в салоні грає музика. Ми не говоримо, точніше я. Нік стривожено поглядає намагаючись простежити мій стан. Вдаю, що все добре. Вдаю, що всередині нутрощі не киплять від жаху.  Дивлюся прямо, нудить, та не зважаю. Повторюю в голові: “Вільна, вільна, ти — вільна!”. Нагадую, що більше не потрібно відчувати приниження. Кричу — сильна! Була й буду! 

Мабуть, те, що почалося від бійки в аеропорту, зламало сильніше, ніж уявлялося. Мабуть, є речі, після яких дуже складно відновитися. Мабуть, іноді простіше здатися відчаю, аніж протистояти йому. Я борюся, але враження, що б'юся в глуху стіну. Надто товсту, надто велику, щоб пробитися крізь й знайти ту Роксану, яка мріяла бути іншою. 

Нік зупиняється неподалік. Я знаю цю дорогу, надто знайома вона. Встає обабіч під покровом темряви. Повертається, в очі дивиться:

— Я всю тебе бачу, — твердо каже. — Тобі лячно, пташечко. Ти ховаєшся, втискаєшся у сидіння. 

Кожне слово лунає жорстко, твердо, впевнено, правдиво… Він розкриває діру під кіркою. Блакитні очі намагаються докричатися до моєї свідомості. Я бачу їх глибину. Він кличе мене, ту, якою була. Але я, певно, не можу більше тією бути… Я… шматок від себе. З ним цей шматок більший, кращий, проте мене все одно щось розвалює. 

— Не правда, — брешу хрипло. 

— Правда, — чітко. Відкриває дверцята й просить вийти мене.

Виконую. Нік обходить машину й підходить впритул. Притуляється чолом до мого, глибоко вдихає.

— Заплющ очі.

Тіло струшувати починає. Тривожність змішується з жахами спогадів. Не передати, що діється зі мною. Я знаю, я не самотня, але в мені безодня страхів. Фізично краще, проте морально я нагадую його, того Ніка, якого колись зустріла вперше. Втім, виконую, що просить. Легкий дотик губ у кутик моїх. Пальці на шиї, пестять, до потилиці дістаються й перебирають волосся. 

— Глибокий вдих. — наказує.

Вдихаю. 

— Все шкереберть, але у тебе є мій голос. Слухай. — чітко лунає. — Я тебе кличу, Роксано. Йди на мій голос. Я втримаю тебе. Чуєш? Тому що я поруч і нікуди не зникну. Ти зі мною. Відчуваєш мій запах? Відчуваєш запах зими? Вона вже на порозі. Більше не буде того, що було. Ніхто більше ніколи не вдарить тебе. Ніхто не образить. Ніхто не ризикне тобою. Ми можемо повернутися додому. Одне твоє слово. 

Я розплющую очі. На нього дивлюся, хапаюся за хлопчачі руки, сплітаю наші пальці. Почуваюся маленькою дитиною, що без нього жити не може. Тремчу, не від холоду, від емоцій. Намагаюся вгамувати себе. Прошу, кричу, благаю, на коліна падаю… Ось же, справді, він тут. Притуляюся, вдихаю його аромат. Тіло пахне неперевершено, по-чоловічому сильно. 

— Пробач, — прошу. 

Нік усміхається. Бере мої руки у свої, притуляє до рота й дихає теплом.

— Куди ми їдемо, пташечко: додому чи в аеропорт? 

Ще глибокий вдих. Найглибший. Складно вимовити, та я змушую:

— Аеропорт. 

Він цілує, відкриває дверцята й саджає в салон. За кілька секунд ми вже продовжуємо шлях. 

***

Нічого не змінилося. Не певна, що саме мало б, та я очікувала…іншого? Тому що я… ми з ним тепер інші, але все те саме. Літаки на в'їзді оповити гірляндами, мерехтіння вогнів, голоси, повно машин, людей й музика, від якої закладає вуха. Коли машина Ніка проїжджає два малих літаки все раптом стихає. Тільки музика лунає далі, але натовп… він занімів й дивиться на жовтогарячу крихітку, яку колись забрала у нього, а потім він повернув її собі. 

Всі дивляться на нас. Дякую Домініку, що вікна тут затемнені, бо не певна, що витримала б так багато поглядів. Він всміхається. Не так, як зазвичай мені, а інакше: люто. Ніби… ніби ніхто тут не заслуговує бачити його справжню усмішку й тепло блакитних очей. 

— Нормально? — запитує.

— Так, — удаю впевненість. — Я тримаюся.

Жар-птиця киває. Машина зупиняється посередині траси. Миттєво нас оточують його друзі й вороги, знайомі та незнайомці. Їх так багато, аж подих перехоплює. Нік виходить першим, не встигаю слідом, а він вже мої дверцята відмикає та подає руку. Завмираю, дещо ошелешена, втім, змушую себе швидко впоратися з цим. Вкладаю свої пальці у його й виходжу з приємної темноти салону. Всі дивляться на нас. Помічаю краєм ока Ская, його рик мотоцикла рве барабанні перетинки. Він влітає в людей змушуючи тих розбігатися й першим вітає друга піднявши мотоцикл на заднє колесо. Натовп гудить. Сава одразу підключається й вітає нас з Ніком тут із захватом у голосі. Поруч  з'являється Кенді та Лея. А потім ще люди, я бачила їх раніше з Домініком. Сміх, радість, привітання, вигуки про повернення й похлопування Жар-птиці по спині. Подекуди й обійми. 

Домінік весь цей час тримає мою руку. Пальцями, міцно обхопивши. Мене теж вітають, деякі із захватом, деякі досить спокійно. А потім знову настає тиша. Навіть Сава замовкає. Крізь дівчат та хлопців проходить Делі. Він не сам, і без звичної пов'язки чорного кольору. З ним Аня та деякі мені знайомі раніше хлопці.