Глава 41

Домінік

Дні змінюють осінні ночі. Роксана живе у нас. З насолодою спостерігаю за нею. Дівчина старається не просто триматися після усього, що з нею зробили. Вона вчиться жити. Мабуть, ми удвох вчимося. Тому що і я пізнаю цей світ по-новому, відчуваючи нові емоції й знаючи — не хочу більше як було раніше, до неї. Хочу інакше. 

Батьки намагалися вмовити її відновити навчання, але вона відмовилася. Спершу не пояснювала причин, а потім зізналася, що їй соромно. Тато наполягав аби дівчина навчалася там же, де і я, сума оплати для Роксани там надто велика, тож вона не змогла прийняти цю допомогу. Пояснила, що вони й так роблять для неї багато і їй ніколи не віддячити. Ні мені, ні татові, ні мамі не вдалося пояснити, що вона не буде нам винна. Одного разу я підслухав розмову мами й Роксі. Анна Лоудер пояснювала, що завдяки їй живе її син. У фарбах розписувала, що нарешті мої очі світитися почали. Я став піклуватися про інших, хвилюватися за почуття людей, припинив бути зверхнім, нахабним, холодним й вічно байдужим. Навіть не думав, що батьки так ясно бачили, що у мене всередині. Гадав, вдається ідеально приховувати чорноту в грудній клітці. Втім, попри це, Роксана відмовила. Сказала, що спробує якимось чином сама відновитися на навчанні у своєму навчальному закладі. 

Ми почали їздити вночі. Не перегони, просто катання містом. Бувало самі, наодинці з одне одним та мустангом. В ті миті ми добиралися кудись, де немає нікого, обіймалися та розмовляли.  Насолоджувалися буттям. Говорили про усе, окрім Ілая та Петрука. Ніхто не хотів торкатися тих тем, хоча варто було. Але я чекав й чекаю поки вона буде готова розповісти. 

Бувало до нас приєднувався Скай із Леєю, Кенді чи Сава. Бувало, усі одночасно каталися з нами. Хлопці радо прийняли Роксану. Жартували, дражнили, обговорювали з нею машини, вчили. Пам'ятаю, як однієї ночі я підняв капот мустанга й показував пташечці, що всередині і як називається. Скай приєднався, розповів більше про силу мотора, його можливості й особливості керування  спортивними машинами. Тоді вона втягувала все, як губка. Їй подобалося слухати нас. Подобалося, що з нею діляться усім. А потім і сама почала нас вражати знаннями котрі почерпнула з мережі. 

Згодом, перед самим початком зими, Кенді пропонує поїхати в аеропорт. Мовляв, закриття сезону допоки погода дозволяє. Перша думка — відмовитися. Тим паче суд триває і поки Делі відпустили під заставу. Наш адвокат нічого не зміг вдіяти, батько психує через це, а я бачу можливість…  Точно знаю, що весь цей час він там, зі своєю компанією, і це стане початком мого розслідування. Можливо повноцінним, адже поки ні я, ні Скай не дізналися нічого нового про смерть Ілая. Все те саме: хтось, невідомо хто, де і за яких обставин, зіпсував гальма Феніксу. Коли це сталося, яким чином, якщо авто брата їхало до місця перегонів під повним відеонаглядом, не ясно. 

Кілька днів я зважую за і проти, і лише перед вихідними запитую у Роксани чи не бажає вона приєднатися. Ми сидимо у її кімнаті. Я з насолодою дихаю повітрям тут, воно просякнуте її особливим ароматом травʼяних чаїв. Вона на ліжку, на животі, підперши руками підборіддя, дивиться на мене. Я на підлозі, склавши ноги по-турецьки, гортаю дитячий альбом. Мама його принесла й залишила, попросивши показати Роксані нашу сім'ю. Коли питання злітає з язика вона замовкає, бо перед цим уважно розглянувши мене та Ілая на одній фотокартці, розказувала про нашу схожість й розбіжність водночас. 

—  Що скажеш? —  перепитую. 

—  Навіщо? —  затримавши дихання, уточнює. 

Помічаю в погляді зелених очей страх. Нарешті пташечка виглядає майже нормально. Тижні у мене змінили її фізичний стан, тепер немає синців під очима, тіло не таке худе, кістки не стирчать, а щічки стали рожевими. Каштанове волосся знову блищить й лежить хвилею на її плечах. Дивлячись на неї в голові одне слово: неземна. 

—  Відверто? Не з ціллю взяти участь у перегонах. 

—  А з якою? 

—  Ілай, —  кажу чітко й твердо. —  Я хочу знайти правду. Хочу дізнатися хто й де зіпсував йому гальма. 

Вона совається. Кидає погляд на фотографію. Кусає губи й знову в очі зазирає. Шукає там правду, впевнюється, чи дійсно це на меті маю. 

—  Ти казав, що теж більше не терпітимеш біль…

—  Саме тому я бажаю знати правду. Поставити крапку потрібно. Невизначеність вбиває гірше, аніж знання. 

—  Гірка правда принесе тобі звільнення? —  із сумнівом. —  Хіба ти не казав, що батько займається цим? Шукає винних? 

Киваю. Нещодавно розповів Роксані усе, що знаю я. Поділився, що ми їздили з братом удвох. Потім його запросили на перегони в іншому місті. Не F1 звісно, проте досить масштабні. Ми готувалися, тренувалися, працювали над швидкістю. Бувало, Ілай катався зі мною, бувало з Делі. Потім обрали машину, готувати для перегонів. Кілька разів ми з братом обкатали її, а потім поставили в гараж, де вона цілодобово була під відеонаглядом, втім, як і решта машин. Коли її вантажили, щоб привезти у місце зборів, все було також добре. І там, вже на самих перегонах, на перший погляд, все нормально. Метушня була, місцями не дуже видно хто саме був поруч з авто і як довго, втім, виглядало досить мирно. А потім він загинув на трасі…  Слідчі встановили факт псування гальм. Делі звинуватив мене, мовляв, я заздрив Ілая та його великому майбутньому. Горе потопило мене в собі. Я не бажав думати. Не бажав нічого, крім побачити брата живим. 

—  Погано і довго шукає. —  буркаю. 

—  Добре. Якщо ти знаєш де шукати. 

Завмираємо ми двоє. Я у її очах пливу, а вона в моїх. Час стирається, не існує його більше. Останніми днями ми часто так зависаємо одне на одному. Немов… вимикаємося й отримуємо сили просто глянувши в такі потрібні, кохані очі. 

—  Не знаю, —  зізнаюся. —  Але я хочу поговорити з друзями Делі. 

Вона сіпається. Бліднішою стає. Розумію, що пропоную їй. Роксана вважала, що він вбив мене. Думала, що там, на асфальті, мене не стало. Її це зламало, як мене зламала смерть Фенікса. Повернутися в місце зламу дуже складно. Я так і не зміг приїхати туди, де Ілая витягали зі знищеного авто.