Глава 40

Роксана

Мабуть, вперше у житті я готую із таким задоволенням. Душа моя кровоточить. Рани, —  яких не видно на тілі, але вони ріжуть зсередини, —  горять вогнем, проте я усміхаюся. Мені добре. Рухи Домініка виважені, спокійні. Я не боюся їх. Не очікую удару чи крику. Не напружена, бо ж кожний мій рух був причиною поганої поведінки, зіпсованості. Кожний рух був точкою відліку, після якого карали або знущалися. 

Подобається спостерігати за ним. Насолоджуюся видінням, котре реальністю стало. Здається, десь подібне створювали мої фантазії поки була замкнена з Петруком. Але я вибралася. Вибралася. Я у великому й красивому домі де пахне кавою, свіжістю, чистотою. У домі, де тепло, про тебе піклуються й дивляться з ніжністю, на яку я не заслуговую. 

Нік смажить яєчню та бекон, я нарізаю овочі. Аромати на кухні дражнять шлунок. Апетит давно зник, але сьогодні я справді голодна. Навіть спрагла до їжі. Ніколи не смакувала нею, адже батьки вважали насолоду від продуктів теж одним з гріхів. Втім, чому не можна отримувати задоволення від смаколиків, коли вони існують у нашому житті? Навіщо відмовляти собі, якщо колись твоє життя зупиниться назавжди. Раптом десь там, в іншому світі, ти дивитимешся на щось й будеш картати себе, що не спробувала якийсь салат або не купила дрібничку, котра щастя принесла? Де взагалі гарантії, що існує хтось, хто каратиме за догоду собі? 

Хлопець постійно усміхається. Ніколи не бачила, щоб він робив це так багато й часто. Білосніжний рот дражнить, діамантово-блакитні очі манять. Розглядаю його. Просочуюся ним. Стаю його шкірою, кров'ю, ароматом. Я б уся ним стала, аби ближче бути. Навіки б обійняла та не відпускала. Важкістю у шлунку усвідомлення про майбутній шлюб і його зобов'язання. Відганяю. Не на часі. Не тепер. Поки у мене є миті щастя, поки можна спокійно радіти Ніку —  робитиму це. 

—  Я люблю співати, коли готую, —  каже, поки викладає сніданок на білосніжні тарілки. —  Не проти? 

Веду плечима й усміхаюся. Хитаю головою. Нік хмикає й починає наспівувати мелодію від якої сироти по шкірі. Це англійська пісня, та вона лунає так, що душу вивертає й у рані порпається. Слухаю. Вічністю стаю допоки слова ритмічно танцюють навколо нас обох. Аромати сніданку, його тіла, самої пісні підносять до небес. Високо-високо, аж туди, де не буває темно й боляче. Спираюся на стільницю. Повторюю про себе сказані Ніком слова близько години тому: “Певно я давно і безнадійно закоханий у тебе”. Як же хочеться відповісти. Вигукнути, що і я теж… Я теж. 

Поснідавши, Нік веде прогулятися у сад поруч із будинком. Осінь вже змила золотаву красу, залишилися голі гілки дерев й вогка земля вкрита брунатного кольору травою. Сад все одно гарний. Подобається тиша, шелест дерев, сірі важкі хмари над головою. Він демонструє мою душу. Вона така ж спустошена, випатрана, змучена. Тільки садок заснув, скоро його вкриє білий сніг, а по весні він прокинеться та зацвіте. Чи зможу і я? Чи буде мій сон спокійним, якщо наважуся дати собі стільки часу?

—  Ми маємо поговорити про це, —  голос Домініка серйозний. 

Кроки хлопця повільні, повторюю за ним дивлячись то під ноги, то по сторонах. Удаю, що не розумію. Я не хочу говорити. Не хочу згадувати ані дня без нього. Не хочу повертатися туди, звідки витяг. Болісно. Тривожно. Страшно. Тому кажу:

—  Все гаразд. 

Косий погляд Домініка красномовний. Очі спалахують недовірою, сумнівами й бажанням дати мені добрячого стусана. 

—  Не думав, що ти брехатимеш.

Зціплюю зуби.

—  Я не хочу говорити про це. 

—  Не мені розповідати, що тема, котра болить тобі, не повинна оминатися. 

—  Я знаю.

—  Та все одно брешеш, —  стверджує. 

Домінік зупиняється. Встає навпроти, навмисно, щоб не мала як не дивитися на нього. Бере моє обличчя у свої руки. Змушує не відводити погляду. Нахиляється, кінчиком носа до мого, а потім губами по губах, з пекельною ніжністю, від якої ноги тремтять.

—  Я не дам тобі померти, як помер одного разу я. 

Обіцянка випалює діру. Нещадно нищить й волає, що це не сон. Я більше не полонянка Петрука. Я більше не донька сімейства Маленьких. Я більше не та дівчинка, котра намагалася втекти. 

—  Ти вільна, —  продовжує. —  Вільна, пташечко. 

Схлип рветься назовні. Тримаю емоції у собі, тремчу, та сльози зрадницьки котяться щоками. Нік губами забирає їх. Лагідно притуляє моє тіло до свого. Теплом огортає й додає:

—  Ніхто тебе не замкне. Більше ніколи. Ніхто не казатиме, що робити чи не робити. Ніхто не триматиме. Хочеш щось робити? Вперед. Будь-що, Роксано. 

Я задихаюся. Тону в жахах. Помираю, боячись, що він мені сниться. Раптом доля так знущається, вона ж може? А зараз очі розплющу і не буде свіжості осені, смаку яєчні та бекону, самого Жар-птиці... 

—  Будь ласка, —  прошу. Не знаю чого саме, слова самі злітають з язика змішуючись зі сльозами. 

Хочу попросити його тримати й ніколи не відпускати. Попросити бути поруч, моїм і зі мною. До скону… Але язик не повертається, щоб сказати. Не можу, бо розумію —  у Ніка інше життя. Я —  тимчасова його складова. Завжди знала, ще тоді, коли він благав бути поруч. Дивлюся в прекрасні очі, дихаю ним, насолоджуюся, й ненавиджу цей світ та себе у ньому. Бо все так несправедливо. Все… все не чесно! 

—  Як довго…—  бурмочу, губи не дають поставити питання, що лякає. Хочу знати як довго ми будемо близькими? Коли він одружується? 

—  Як довго, що? —  голос лине спокійним тембром. 

Хитаю головою. Ледве втримуюся, щоб не розридатися. Прошу себе заспокоїтися й насолоджуватися. Вірити у реальність, де я з ним, вільна, а скільки часу триватиме —  байдуже. Прошу не боятися згадувати. Проте, просити легко, а виконати складно. 

—  Дана? —  немов розуміє. Здатна лише кивнути. Домінік всміхається. Витирає усі сльози на обличчі. —  Не буде ніякої Дани, пташечко. Я повністю твій, а ти —  моя.