Глава 38

Роксана

Так дивно бути знову у домі Ніка. Стільки часу минулося відтоді, немов ціле життя. Я у тій самій кімнаті, де була й тоді. Нік лежить поруч зі мною, як і тоді. Після гарячої ванної, огляду лікаря та поживної вечері батьки Домініка залишили нас удвох. Вони піклувалися про мене, як про рідну людину. Вони торкалися мене, гладили по спині, обіймали, немов я їм донька. Я бачила в блакитних очах Анни та карих Єгора справжнє полегшення. Ніби поява у їх домі тепер змінить все. Я бачила там сховок, затишок, тепло… Як же гірко стало, що у поглядах моїх батьків ніколи не було подібного. 

Мої очі заплющені. Тіло, відчувши знайомі аромати, котрі не несуть загрози, розслаблене. Домінік тримає мої пальці у своїх. Ми близько. Дуже. Обличчями одне до одного. Наші носи торкаються. Я навмисно не розплющую очей, боюся, що задихнуся від емоцій, вдячності та провини. Боюся, що серце не витримає того, що відчуваю. Тому, просто лежу. Дихаю ним. Наповнююся ним. Стаю частинкою самого Ніка. Ми не говоримо, нам і не потрібно. Потім… усе дізнаємося потім. Зараз є тиша, капотіння дощу за вікном, темрява й абсолютний спокій. Є ми й цього достатньо. 

Відчуваю, що свідомість поволі втікає. Провалююся у яму, де не існує нічого. Там, у Петрука, я лише й бажала, щоб швидше впасти й нічого не відчувати, але не тут. Тут я бажаю просякнутися кожною подарованою секундою. Бо ж, краще бути відвертою — я потопала й вже не мала надій. Зникли вони, лише рештки подекуди спливали. Намагаюся не засинати. Глибокий вдих, а потім чую:

— Не опирайся, спи, — тихо мовить.

І я корюся. Мозок поринає у спокій, тіло зігріте його обіймами, закрите й захищене щитом з гарячих рук. Пахне домом. Ось. Ось воно, що жевріє в душі — Нік пахне домом. Справжнім, тим самим, де завжди добре. 

Вночі нас обох будить злива. Краплі барабанять по склу й підвіконню, утворюючи затишний звук близькості. Я соваюся. Нік притискає до себе щільніше й заривається носом у моє волосся. Тремчу від емоцій. Сиротами вони бігають шкірою реагуючи на хлопця. Він притискає ще, губи обережно торкаюся шиї. Глухо видихаю. Тіло саме в його руках вигинається так, щоб ми були максимально близько. Воно відповідає на його дотики бажаючи пізнати Домініка. Бажаючи забути ті ночі з Петруком…

Нік веде губами до моїх губ. Огортає руками, плутається пальцями у волоссі й щасливо усміхається, коли між нами навіть міліметру відстані немає. Шепоче:

— Ти пахнеш цілющими травами й самим життям.

Не можу відповісти. Подих перехоплює. Просто тягнуся до його губ й цілую сама. Витягую руки та веду по грудній клітці хлопця. З насолодою, втягуюся у себе кожну мить. Боюся, раптом сон і скоро прокинуся? То нехай відчую усе. 

Наші губи у дотиках обережні й палкі водночас. Тіло поколює всюди. Дивовижні відчуття танцюють навколо, штовхаючи ближче, шепочучи, щоб пізнали одне одного глибше. І ми пізнаємо. Руки й губи переплітаються. Напруга бажає звільнення. Напруга кричить. Домінік відтягує. Водить руками по тілу. По шрамах. Цілує кожну ранку, що завдавав батько. Цілує синці від Петрука. Цілує кожне ребро, не пропускає ані клаптика шкіри. Не соромлюся. Мабуть, коли проживаєш так багато болю, сором кудись тікає. А може все так, тому що Нік ось такий, не дає приховати себе від нього… Бачить глибше. Дивиться туди, куди ніхто ніколи не зазирав, навіть я сама. 

В якусь мить я опиняюся на спині. Домінік пестить мене всю. Лагідно й ніжно, проганяючи з голови буквально усе. Він наповнює. Зцілює. Обережний й терплячий до мене, вимогливий до себе. Невимовно пече у грудній клітці від напливу почуттів. Виступають сльози. Нік цілує й кутики очей, демонструючи повну відкритість, повну відданість. А  мені болить… через саму себе. Я кинула його тоді. Втекла, бо злякалася найжахливішого… Раптом життя карало Петруком? Раптом я заслужила на те, що було? 

Думки втікають. Домінік проганяє їх одразу розуміючи, що я провалююся у геть іншу реальність. Повертає ментально до себе. Руки тримають, губи цілують, і я зовсім не проти. Мені подобається те, як він дивиться. Подобається у нічній темряві бачити в блакиті бажання. Я горю через це. Я не проти й згоріти вщент. 

Він каже очима так багато. Чаша емоцій повна, але я п'ю й пʼю далі те, що дарує Жар-птиця. Впиваюся тим, як саме дивиться. Впиваюся дотиками, запахами, поцілунками, відчуттями. А потім прошу дати ініціативу мені. Прошу його дозволити й мені пізнати так само глибоко, як він мене. Нік дозволяє. Віддається у владу моїх губ та рук. І я творю нашу ніч далі. Повторюю рухи Ніка, подібно йому вкриваю міцне тіло поцілунками. З кожним, моє серце співає. З кожним, душа злітає вище за саму сутність світу. З кожним, я вибухаю на мільйон зірок, знаючи, що зараз ми одне ціле. 

Згодом, коли наші тіла вогкі від поту й втомлені, ми спимо обійнявшись. Я не хочу, та організм надто виснажений, щоб опиратися ночі. На ранок прокидаюся першою. Дощ вже не йде. Сонце зазирає у кімнату. Промені ласкаво торкаються обличчя Ніка. Милуюся. Такий прекрасний, чарівний, немов принц з казки, де вдається побороти усе зло світу. Зараз легко віриться у дива. Минуле ж стає чорною плямою. Я б воліла позбутися його, проте усвідомлюю, що забути знущання батьків від народження, забути Петрука, можна лише ось так, лежачи поруч з Ніком. Ніяк інакше. Ось він — моя свобода. Шкода, що він наречений іншої дівчини…

Дана. Її ображене обличчя та блакитні очі з'являються немов наживо. Дівчина просила врятувати його. Не відчуваю сорому за те, що було між нами вночі. Ні перед нею, ні перед собою. Немає й жалю. Нік потрібний мені. Але, що я робитиму, коли прийде час його одруження? 

Жорстока реальність б'є болісно. Домінік врятував, і мені ніколи не віддячити йому за цю відданість. Проте, він пара Дани… Вона підходить йому краще за мене. Та і, я не знаю чи забажає він кинути її заради мене. Бо ж це рішення впливатиме на ціле життя. Навіщо йому дівчина, котра не вміє нічого з того, що повинна вміти людина статусу Ніка?