Глава 37

Роксана

За вікном огидний, осінній дощ.  Та я б раділа й такому, якби була на дворі. Раділа б відчуттю крапель на шкірі, прохолоді, мряці. Будь-що, тільки б не ця квартира і її запах старості, болю, втрачених надій.  Ніколи не пояснити людині, котра не втратила вуглинки надій, як пахне відчай. Його чують лише ті, хто опинився на дні власної свідомості з тих чи інших причин. Я сама винна у тому, де знаходжуся. Якби раніше взяла гроші, якби раніше втекла, якби не залишила Ніка там, на асфальті, то…. Струшую головою проганяючи думки. Нічого не змінити. Минуле це фотографія, на якій не домалювати когось. Можна, звичайно ж, просто вийде абсурдно, буде впадати в очі несправжність. 

Тихенько зітхаю. Петрук спить на ліжку. Скоса поглядаю на нього. Ми маємо йти у Дім Молитви завтра. В той самий, який відвідують мої батьки й він сам. Адже той, в який привів нещодавно, геть не відповідає його природі й бажанням. Пресвітер там не такий, побут інакший, та й моралі інші. А я досі не здатна забути того чоловіка, який майже миттєво зник. Не можу припинити думати про телефон, бо… внутрішня маленька крихта сподівань все ще намагається пробитися. Ледь чутно шепоче, що можливо Лея чи Скай мене шукають. Можливо й сам Нік… 

Шум мотору розриває тишу вічно порожнього двору. Навіть дощ стихає. Притуляюся до скла. Запотіває, стираю рукою. У двір влітає чорний автомобіль. Від передчуття подих перехоплює. Я знаю цю машину. Я знаю її водія. Я знаю, хто примчав. Тремор одразу торкається усього тіла. Очікую, затамовую подих. Молюся. Будь ласка… Будь ласка, нехай це буде Нік. Будь ласка, нехай це буде він. 

Дверцята відмикаються. Завмираю, на статую перетворююся. Під мілке капотіння вибирається білосніжна голова. Відчуття полегшення й надії шумом у голові. Обережно слідкую, очей не відводжу. Раптом сприймаю бажане за реальність? Можливо вічне відчуття голоду грає зі мною у погані жарти? Але ж ні, це він. Домінік задирає обличчя до сірого неба. Ковзає поглядом по будинку й кожному вікні. Мені хочеться кричати. Волати на всю горлянку, що ось вона я, тут, прямо перед ним. Та він ще не бачить мене. Ховає руки в кишені й вивчає, щоб запевнитися у чомусь. Такий красивий, наче Бог тепла й сонця. Волосся швидко мокне, пасма темнішають, але діамантові очі з відтінком блакиті, прекрасніші за усе на світі. Я так давно його не бачила. Пам'ять стерла Жар-птицю зі спогадів. Вже й, певно, не сподівалася зустріти цього хлопця. 

Його очі зупиняються. Він дивиться прямо на мене. Повільно веде по обличчю. Навіть на такій відстані бачу скільки злості відчуває. Обережно змахую й ледь-ледь усміхаюся. Після останнього опору, що не буду їсти так, як бажає Петрук, мене покарали. Власне, тому я вічна голодна й ослаблена: він або знущається, не даючи їжі в покарання, або змушує вживати її принижуючи мене. 

Нік хитається. Хапається за машину. Я усміхаюся ширше. Кричати хочу до нього. Плакати. Кинутися вниз, байдуже вже, що не встану. Просто він тут, примчав, знайшов, шукав… Заради мене час витрачав. Заради мене під дощем стоїть. Заради мене пішов на дії та вчинки, яких ніхто ніколи не робив. 

Я пропускаю мить, коли Петрук позаду стихає. Пропускаю, що мій чоловік більше не спить, а спостерігає як ми з Ніком дивимося одне на одного. Пропускаю, як очі мого нічного суперника стають великими й наляканими. Все відбувається швидко. Петрук хапає за волосся й стягує на підлогу. Не встаю, знаю, що не варто, бо буде гірше.

— Хто він? — волає на мене. Мовчу. — Я питаю, хто він?! 

Лежу тихо. Навіть фактично не дихаю. Дивлюся прямо, ковзаючи повз босі ноги Петрука. Він дратується. Хапає за руку й смикає на себе. Притягує обличчя до свого, сичить:

— Хто це? Не мовчи, інакше…

Стискаюся від болю й страху. Тіло реагує швидше, ніж мозок. Інстинкт збереження випереджає розум.

— Я не знаю. Просто… просто хлопець.

— Ні, — чує брехню, як мисливець звіра, — ти брешеш. 

Жбурляє на підлогу. Не дивиться куди б'є, тож попадає спершу поміж ребер, а потім вище. Приймаю позу ембріона у спробі захиститися. Затуляю голову руками. Не рухаюся. Зараз я ніхто й ніщо. Удари слідують за ударами. Розумію, що свідомість то залишає, то повертається. В якусь мить відчуваю смак крові в роті. А потім чую звук, від якого стає моторошно. Щось валиться, падає. Потім хтось кричить, певно Петрук. Мені подобається чути, що він навіть хрипить. Йому… йому певно боляче. 

Не наважуюся поглянути. Продовжую мертвим тілом лежати на підлозі. Болить все, тож краще не соватися зайвий раз. Крики не зупиняються. Вони сплітаються з запахами квартири, затхлістю, цвіллю, присмаком крові й смороду самого Петрука. 

Хтось торкається мене. Смикаюся. Подих перехоплює, здається, зараз має бути ще більше болю. Він, як виявляється, нескінченний, якщо  хтось того бажає. Біль завжди однаковий, просто має різну силу, проте ти ніколи не зможеш звикнути відчувати його й жити з ними всередині. Запах чистоти, свіжого дощу й чоловічого парфуму торкається носа. Новий серед старості. Лагідний серед відчаю. Знайомий, в оточенні страхів, що вже рідними стали. Той, з минулого життя. 

— Ти можеш рухатися? — питання лине здаля. Не одразу й розумію, що воно взагалі мені адресоване. 

Шум десь фоном ніяк не припиниться, як і крики. 

— Будь ласка, пташечко, благаю… — цей голос такий рідний. Я знаю його. Чула. Він — безпека. 

Відкриваю голову й розплющую очі. В блакиті миттєво потопаю. Тій самій, що колись калічила себе, але рятувала мене. Кліпаю. Чомусь ніяк не звʼяжу реалії й вигадку. Намагаюся ковтнути слину, та не можу, надто сухо в роті. Повільно вдихаю. Боляче, кожний клаптик тіла віддає пульсацією.

— Ніку? — ледь ворушу устами. 

Він усміхається. Тепло-тепло, немов літо посеред зими прийшло. Такий…мій? Невимовно прекрасний. Той самий, що любить рятувати, коли на дворі злива, або…дещо більше. Вдихаю глибше. Нік обережно закладає волосся за вухо у мене. Біль ковзає в чарівних діамантах, не розумію чому, бо ж він продовжує усміхатися.