Глава 36

Домінік

Що таке час? Коли ти очікуєш чогось він розтягується до неможливих розмірів й перетворює дні на каторгу. Лише у щасливі миті він спливає швидко. Це несправедливо й нечесно, бо ж мало б бути навпаки. Але… час нікому не підпорядковується, нікого не слухає. Він плине як йому зручно попри бажання інших.

Щодня я прокидаюся у надії, що от сьогодні нарешті Роксі знайдуть. Щодня я катаюся містом повністю забувши про все, в надії знайти, де ж вона. Шукаю найстаріші райони міста, повертаюся й до будинку, де Скай очікував її. Щодня на мене чекає розчарування. Сонце сідає, а пташечка досі десь там, у брудних руках чоловіка. 

Найбільше вбиває усвідомлення, що поки я гаю час, він її б'є. Батько був обмовився про повернення до психологині, але вона не змогла допомогти після смерті брата, не зможе й зараз. Тому, приймаю рішення повернутися на навчання, хоч і під впливом мами. Вона плакала й благала не забувати про себе. Знову. Згодом, навчання стає мало. Я ніколи не відчував труднощів із засвоєнням потрібних дисциплін, тож починаю шукати спокій деінде. Не в аеропорту, на перегонах, — не хочеться повертатися до того, що було й не принесло радості, — а на вечірках. Скай весь час зі мною. Кенді та Сава здебільшого так і проводять вихідні та ночі в спортивних машинах чи на території аеропорту. Просять приїхати, проте поки сил повертатися туди, звідки почався новий крах мого життя, немає. Тим паче не певний, що не зустріну там когось із компанії Делі й просто не розіб'ю тому обличчя вщент. Просто так. Просто за те, що вони не зупинили колись Роксану, або ж підтримували колишнього друга Ілая у спробах звинуватити у вбивстві мене. 

Дні спливають млосно. Буває, бажаю прокинутися й щоб вже була ніч. Чаша очікування переповнена, я просто не певний, чи зможу наступного ранку знову зустрічати світанок знаючи, що зараз коїться з дівчиною, яка була однією із сильних на моїй пам'яті. 

Одного вихідного дня моя сім'я, сім'я Ская та Кенді, відправляється на вікенд. Ми приїжджаємо у мальовничу місцину з горами та полонинами так схожими на прекрасні Карпати. Заселяємося у величезний дім з безліччю балкончиків, коридорів, кімнат у стилі королівських палаців. Як коротко пояснює тато — у дорослих конференції та зустрічі потрібні для бізнесу, у дітей, — нікого не цікавить, що нам вже по двадцять, — відпочинок. Чомусь розумію, що наша участь в дійстві дорослих існує лише через батькове бажання хоч якось розрадити й відірвати від пошуків Роксани. 

Раніше я б не дозволив собі розслабитися. До сутички з Делі мені було б чхати на татові бажання. Але не зараз. Зараз я тут, стою на спільній терасі й споглядаю верхівки маленьких гір. Підсвідомо розумію, що батьки таким чином намагаються ще й залучити нас до обговорення бізнес-планів, розширення продукції, ідей для рекламації й іншого.

До мене підходить Кенді. Його посмішка широка й відкрита, карі очі наповнені передчуттям щасливих емоцій. 

— Сумуєш? — запитує й поправляє п'ятірнею каштанове волосся.

Вже доволі прохолодний вітер гуляє поміж нашими тілами й повертається до гір. 

— Пізнаю прекрасне, — помахом голови вказує на краєвиди.

— Дани не вистачає, — бурмотить. 

Хмикаю. Кілька днів тому вона полетіла на поміч дітям-сиротам в Африканських країнах. Ніколи не цікавився як все це відбувається й, де саме вона перебуває. Власне, Африка мене теж ніколи не цікавила. 

— Вона зайнята порятунком світу.

Кенді удавано зітхає.

— Дівчата останні століття повільно, зате впевнено, забирають у нас все.

Вигинаю запитально брови:

— Серце і душу? 

— Ні, — друг спирається на кований заборчик й теж гуляє очима по частково голих деревах. — Право на цей світ.

— Нічого собі філософія, — сміюся.

— Це щира правда. Вони кермують автомобілями, рятують знедолених, воюють, працюють на будівництвах, при цьому все одно вміють зоставатися жіночними. 

— Ти випив? 

— Швидше, пізнаю буття життя.

До нас приєднується Ріо. Широка усмішка, зелені очі сяють, коли наближається впритул. Вкладає у мої руки ароматний солодкий напій назву якого й знати не бажаю.

— Буття життя у двадцять років не пізнати, — безапеляційно відрізає.

— Вічно ти зі своїм скептицизмом, — відмахується Кенді. — Ось поглянь, — змушує Ріо уважно роздивитися гори, — що бачиш? 

Скай спершу на мене дивиться, давиться сміхом, та потім опановує себе й повертається до Кенді:

— Природу? Гори? 

— Ні, — відмахується друг. — Життя! 

— О, — промовляю я.

— Уявіть, це все існувало до нас й існуватиме після. Ми мурахи у світі величі.

Скай підсувається й на вухо запитує:

— Він пив щось?

— Нічого я не пив! Бовдури! — буркає. — За годину у віп залі будьте, почнеться наш спільний відпочинок з батьками. А потім, — продовжує, вже відходячи, — ми з вами виберемося на дах, там вертоліт.

Скай сміється, я ж дивлюся на спину Кенді. Ми різні, але ми завжди разом. 

— Буття життя, — повторюю повільно. — це ж лише спосіб існування, та й потому. 

— Кожний існує по-різному, — відповідає Ріо. — Тому, що кожний — різний. 

Минає година. Доводиться йти у віп залу й наступні кілька годин удавати, що цікаво слухати й брати участь у розмовах батьків. Врешті, нам дають добро на вертоліт й ми дружно мчимо на дах. За штурвал сідає Скай, він найвправніший з нас усіх. Друг, на думку його тата, має вміти робити все й ідеально. І байдуже, бажає того чи ні. 

Вдягаю навушники на вуха й тримаюся за поручень. Зараз час пливе інакше: він швидкий й водночас дозволяє затриматися у цій миті. Кенді щось верещить, я ж дістаю телефон та знімаю нас усіх для Дани. Вертоліт злітає у небо. Це не перший політ, та виявляється, перший, після останніх подій, коли я пізнав, мабуть, що моє буття колись було тратою ресурсів й трагедією. Із захватом дивлюся на темну зелень, вона ще подекуди залишилася на гілках. В деяких місцях небо наче впало на гірські пологі верхівки й тепер танцює туманністю по старій траві. Глибоко вдихаю. Шалено та неймовірно. Роксані б тут сподобалося…