Глава 29

Роксана

Весь шлях на таксі слідкую за машиною позаду. Малахітовий колір виблискує під сонцем немов справжнє дорогоцінне каміння. Скай та Лея слідують за мною. Дарма, моє життя зупинилося там, на асфальті, поки руки заливало кровʼю, а очима вдивлялася у бліде обличчя, благаючи світ ще разочок зазирнути у блакитні океани Домініка. Там я залишила душу й серце. Там втратила усе, не встигнувши повністю усвідомити як багато мала. 

Одна мить, що розділила життя на до й після. Мить, котра поставила мій характер на місце, ще й так, як не міг ніхто. Хвилини в абсолютному відчаї, на самоті із болем, який ніяк не витравити з тіла. З болем, який значно сильніше в'їдається під шкіру, ніж будь-що інше. 

Колись я вважала, що можу боротися проти усього. Протистояти усьому. Життя показало як гірко помилялася. Є речі проти яких неможливо встояти, яким неможливо дати відсіч. Речі, які стаються й ламають тебе, і ти більше не встаєш. 

Тепер знаю, що вимагала від Ніка надто багато. Знаю, що він не міг встати, бо втратив частинку себе. Та все одно Жар-птиця був сильним. Жив, насолоджувався адреналіном, музикою, свистом шин, ейфорією від перемоги. Нехай цими емоціями глушив інші, проте хлопець справді був сильнішим за мене. Він зламом від власного минулого був, зате не бахвалився як я, що може протистояти горю. А я… Я кричала про спротив всьому, тому що не знала простого — біда приходить й накриває таким, що в слова не вкласти емоції. Вона шматує, потім витягує емоції, знову шматує й раз у раз нагадує про те, чого так і не мала. Вона малює у спогадах миті щастя, щоб точно можна було зрозуміти як мало їх було. Вона танцює на твоїх кістках завдаючи ще більшого болю. Біда кричить у вухах аби ти не забувала ні на секунду про втрату. Сміється тобі в обличчя радіючи, що ти лежиш. 

Найстрашніше, що ти все це усвідомлюєш, просто зжерло тебе. Спустошена оболонка є, тіло існує, як одяг, а всередині труп. 

Дім майбутнього чоловіка зустрічає двором зі старими гойдалками та облупленою фарбою на них. Виходжу з таксі слідом за матір'ю й підіймаю голову вверх. Небо таке блакитне, дуже схоже на його очі… Батько щось каже, не слухаю. Опускаю очі й наштовхуюся на малахітовий автомобіль. За кермом Ріо, крізь лобове скло видно його обличчя. На сусідньому сидінні Лея. Вони припаркувалися неподалік. Не виходять, просто спостерігають. 

Щось смикає у серці. Тягне, просить підійти. Каже, що мушу знати. Запитати, навіщо приїхали через стільки часу. Торкаюся маминого ліктя, пошепки прошу зачекати під під'їздом Петрука. Мама хоче зупинити, та я вже йду до Ріо. Друг Домініка бачить, що прямую до нього. Виходить з машини, Лея слідом. Не обертаюся, не хочу бачити обличчя батьків. Йду прямо, змушуючи себе дихати. 

Зупиняюся навпроти Ская. Він мовчить. Мовчу і я. Дивлюся, то на нього, то на колишню подругу. Її очі сповнені болю й жалю, Ріо ж навпаки, досі виглядає розлюченим. Починає подруга:

— Роксі, — голос шелестить м'якше вітру. — Пробач мені. 

Не реагую. Що пробачити: її ігнорування після побаченого, тишу в безліч днів? Веду плечима.

— Вже неважливо. — промовляю.

Скай привертає увагу до себе. Бере мою руку у свою. Дотик теплий, приємний, сповнений підтримки, попри вираз обличчя.

— Чому ти тут? 

Гірко всміхаюся. Йому пояснювати довго, а я не знаю, чи розповідав щось Нік, або Лея. Тому кажу просто:

— До чоловіка приїхала. 

Лея затуляє рота рукою. Жест так нагадує той день, коли зробила так саме. День, коли Домінік був живим. Тому на Ріо знову дивлюся. Він не усвідомлює важкості мого зізнання. 

— Заміж вийшла? — здивовано. 

— Умовно. У нас немає офіційних, згідно з законодавством, шлюбів.

— У вас? — Скай до Леї обертається, вона киває. Знову до мене, в очі зазирає, довго розглядає. Шукає відповідей, тільки не існує їх. 

— Отже, — трішки розгублено, — все? 

— Все. — видихаю.

Скай відпускає руку. Повільно так, чи може то у мене час сповільнюється бажаючи відтягнути неминуче. На Лею та Ріо дивлюся, по черзі. Серце б'ється швидше, нагадує про те, чого так і не сталося. Туман в голові стає прозорішим, я немов вперше усвідомлюю себе після тієї ночі. Крок назад роблю. Знову на обох очима і назад, до батьків. Дивно, що вони терпляче очікують. Ймовірно, ідеальна на їх погляд поведінка впродовж останніх місяців дається взнаки. Ймовірно мені довіряють. 

— Ти впевнена? — злість у зеленому погляді хлопця змінюється на інші емоції. Не розпізнаю їх, та й, який сенс, коли нічого не змінити. — Ти не повинна цього робити.

Слова у серце лезами. І він так казав… Не хотів, щоб поверталася. Не хотів, бо знав, що життя там не буде. 

— Ніка не повернути, — з болем промовляю.

— Роксано! — відчайдушно вигукує Лея.

Скай знову за руку хапає. Нахиляється до мене, чолом до чола притуляється. Моя перша близькість з кимось іншим, крім Жар-птиці. Дивно, що не викликає ніякого дисонансу, лише у відчуття сюрреалізму закидає. З горлянки рветься нервовий сміх. Крок назад. Від них. У забуття та туман, бо так простіше. Наштовхуюся спиною на когось. Обертаюся, тато. Під лікоть хапає й холодно промовляє:

— Пора.

Не хочу. Ні! Не зараз! На Ская широко розкритими очима дивлюся. Тато відтягує. Скай крок до мене, сказати щось хоче, але батько гиркає, змушує того замовкнути. Не чую, бо вуха закладає від усвідомлення ситуації. Можу тільки ледь змушувати себе дихати. Вибухну інакше. Прямо тут на уламки розлечуся. Батько під пахви бере й волоче до матері. До мене тільки зараз повністю доходить жах правди, яку в очах Ріо читаю. 

— Пусти! — скрикую.

Тато за волосся смикає, на коліна падаю. Б'є в обличчя. Сичить, що не дасть мені спотворити усе, осоромити його й маму. Йому плювати, що там у моєму житті змінилося. Плювати, хто це переді мною стояв! 

— Ні! 

Відбиваюся. Вперше на моїй пам'яті намагаюся дати здачу батькові. Марно, він сильніший. Дотягує майже до під'їзду. Деякі перехожі зглядаються. Скай взагалі мову втратив. Спостерігає й недовірливо хитає головою, ніби те, що коїться, не вкладається у голові. Зривається з місця. Дивуюся, бо до мене біжить. Так швидко, хапає за руку й на себе смикає. Гиркає до тата: